Важкі лісовози продавили дорогу так глибоко, що замерзлі колії стали пастками. Лариса йшла пішки, обережно переступаючи через гострі гребені ґрунту. На годиннику була третя пополудні, коротке зимове світло вже згасало.
Небо наливалося свинцем, мороз дужчав. Після фельдшера й замкнених дверей вдови Савченко остаточно зрозуміла: селище було лише зовнішньою оболонкою. Справжня влада Гончаренка народжувалася там, де ліс перетворювали на гроші.
До лісосіки було близько трьох кілометрів. Вітер приніс солодкувато-гіркий запах свіжого спилу, змішаний із димом двигунів. Потім здалеку долинув низький гул, який поступово розділився на ревіння дизелів і пронизливий вереск ланцюгових пил.
Біля краю вирубки Лариса зійшла з дороги й сховалася серед уцілілих дерев. За величезною купою гілок вона зупинилася й оглянула майданчик. Масштаб робіт не відповідав ані офіційним відомостям, ані звичайній господарській зміні.
Велику ділянку лісу вирубали майже начисто. Між свіжими пнями їздили трактори, гусениці перемололи землю та сніг. Робітники в темних ватниках рухалися швидко й злагоджено, наче обслуговували безперервний конвеєр.
Три машини стягували довгі стовбури до місця завантаження, щелепні захвати вкладали їх на причепи. Професійна пам’ять Савченко одразу відзначила головне. На законній лісосіці має бути обліковець; кожен кубометр вимірюють, маркують і заносять до журналу. Жодна завантажена машина не виїжджає без накладної із зазначенням обсягу, породи та пункту призначення.
Тут не було ні обліковця, ні бирок, ні планшетів. Рівну сосну найвищого ґатунку вантажили в чотири автомобілі, що чекали, без жодної зупинки.
Лариса примружилася, придивляючись до причепів. На двох реєстраційні знаки зняли, на інших замазали густим брудом і технічним мастилом. Ніхто навіть не намагався надати тому, що відбувалося, вигляду законної роботи.
Вона швидко оцінила обсяг. В один причіп уміщалося близько двадцяти кубометрів, отже, чотири машини забирали вісімдесят за один рейс. Якщо вони їздили кілька разів на день, прибуток обчислювався величезними для розореного селища сумами.
Темп завантаження свідчив, що цей маршрут діє давно. Водії не чекали команди, трактористи заздалегідь підтягували наступну партію, вільний простір на майданчику використовували до останнього метра. Так не працюють випадкові крадії, які вирішили заробити на одному рейсі. Перед Ларисою було налагоджене виробництво зі своїм графіком, транспортом і людьми, упевненими, що перевірка сюди не прийде.
Особливо виразно незаконне багатство читалося на тлі бараків. Поки родини робітників рахували останні харчі й місяцями чекали на зароблене, добірні стовбури без обліку залишали межі району. Гроші оминали касу так само безслідно, як зникали самі люди, що наважувалися запитати, кому належить цей потік.
У 1992 році, коли за якісну деревину іноземні перекупники розраховувалися твердою валютою, цей промерзлий майданчик був золотим джерелом Гончаренка. І тоді вісім загиблих переставали бути незрозумілою статистикою.
Усували тих, хто запитував про затриману зарплату, намагався рахувати вивезені стовбури або бачив нічні відправлення. Микола Романенко працював саме на цій лісосіці й загинув лише за три тижні до приїзду слідчої.
Лариса згадала лист із прорваним папером. Якщо Микола вів власний облік і збирався передати відомості до області, він ставав загрозою для всієї схеми. Але що саме він устиг записати або сховати перед тим, як на нього нібито впало дерево?
Савченко вийшла з-за укриття. Їй треба було запам’ятати інвентарні позначки на техніці, особливості машин та обличчя водіїв. Ризик був очевидним, однак без конкретних ознак побачене легко можна було заперечити.
Вона рухалася повільно, вдаючи звичайний огляд, хоча погляд працював швидко. На дверцятах одного трактора збереглася вицвіла цифра, навантажувач мав вм’ятину на кабіні, а причіп — характерну зварну латку. Ці прикмети не можна було стерти однією ганчіркою, як номери. Лариса пов’язувала їх у пам’яті з розташуванням машин, щоб згодом відновити картину без фотографій.
Робітники намагалися не дивитися в її бік. Один чоловік на мить підвів голову й одразу відвернувся, щойно помітив сіре міське пальто. У цьому русі не було здивування — лише звична обережність. Отже, люди розуміли незаконність того, що відбувалося, але відкритий майданчик під наглядом бригадира був найгіршим місцем для запитань.
Вона зробила п’ять кроків утоптаним снігом і почула позаду важкий хрускіт. Зупинилася.
«Заблукала, матінко?» — запитав хрипкий голос, у якому не було ані краплі співчуття.
Лариса повільно обернулася. Перед нею стояв чоловік років сорока п’яти, у розстебнутій стьобаній куртці, ніби мороз його не торкався. Широка потилиця, червоне обвітрене обличчя зі слідами віспи, безбарвні очі. У правій руці він тримав товстий держак мірної вилки; на кисті розпливалося старе татуювання.
Юрій Ковальчук, бригадир і довірена людина Гончаренка. Саме йому доручали ту роботу, після якої в архіві з’являлася ще одна тонка папка…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
