Нарешті за дверима почулося човгання. Клацнув один замок, потім другий, після чого стулка відчинилася рівно настільки, наскільки дозволяв ланцюжок.
У щілині з’явилося обличчя жінки років сорока. Волосся було абияк зібране, вицвіла пухова хустка прикривала плечі. Але насамперед Лариса побачила очі — напружені, сухі, які постійно чекали біди.
Незнайоме пальто, масивна рогова оправа й службова папка змусили господиню міцніше вхопитися за край дверей.
«Олено Андріївно?» — м’яко запитала Савченко. «Я Лариса Вікторівна Савченко, слідча з обласного центру. Приїхала перевірити обставини загибелі вашого чоловіка, Миколи Степановича. Мені потрібно поговорити з вами».
Зіниці вдови розширилися. Документів вона навіть не попросила. У цьому селищі розмова з приїжджою слідчою могла виявитися небезпечнішою за будь-яке обвинувачення.
«Їдьте», — ледь чутно промовила Олена. Губи майже не рухалися. «Сьогодні ж їдьте. Ви не розумієте, куди приїхали. Тут вам ніхто нічого не скаже».
«Я хочу вам допомогти. Ви не зобов’язані й далі мовчати». Лариса наблизилася на пів кроку, але не торкнулася дверей.
«Допомогти?» У шепоті жінки прорвався відчай. «Миколу ви не повернете, а в мене син. Ідіть геть!»
Двері зачинилися. Засув зсунувся з металевим брязкотом, потім клацнув верхній замок. Лариса залишилася в темному коридорі перед перешкодою, за якою людина добровільно замикалася заради життя дитини.
Тепер кругова порука здавалася довершеною. Поліція закривала справи, медицина прибирала сліди, свідки відмовлялися від слів ще до першого питання. Офіційно доказів не існувало, а будь-яка спроба зібрати свідчення наражала людей на пряму небезпеку.
Але відмова не завжди означає кінець. Іноді людині треба залишити можливість заговорити пізніше, коли відчай виявиться сильнішим за страх. Лариса дістала маленький блокнот, вирвала аркуш у клітинку й, притуливши його до стіни, записала домашній телефон Андрія Бойка.
Нижче вона додала два слова: «Якщо зважитеся». Папір склала навпіл і просунула в щілину між одвірком і дверима. Аркуш упав усередину, на килимок, де Олена неодмінно його помітить.
Чи зателефонує вона, Савченко не знала. Але тепер у жінки були двері назовні, нехай поки що лише у вигляді кількох цифр.
За замкненою стулкою не долинало ані звуку. Лариса уявляла, як Олена стоїть у передпокої й дивиться на складений аркуш, не наважуючись підняти його. Тиск зараз лише зміцнив би страх. Вдова мала сама обрати мить, коли ризик мовчання стане для неї важчим за ризик розмови. Слідча могла тільки зберегти можливість такого вибору.
Власне безсилля відгукувалося злістю, але Савченко не дозволила їй перетворитися на поспіх. У закритому селищі будь-яка відкрита спроба захистити свідка виказала б його Гончаренкові. Вона не мала людей, машини й безпечного приміщення, куди можна було б вивезти родину. Обіцяти захист, якого поки не існувало, було б іще однією брехнею — лише з печаткою області.
Лариса вийшла з барака. Дошки під ногами жалібно рипіли, мороз одразу схопив обличчя. Запитами й посвідченням місцевого страху не пробити. Якщо люди мовчали, а архіви перетворилися на попіл, залишалося шукати відомості там, де відбувалися самі злочини.
Щоночі з лісу виїжджали вантажівки з нерозбірливими номерами, навантажені необлікованими стовбурами. Там загинув Микола, там працювали решта чоловіків зі списку. Лариса відступила від ґанку в сніг і подивилася в бік околиці.
Відповіді слід було шукати не в замкнених квартирах, а на лісосіці. Дорогу туди порізали скам’янілі колії та вкрила мерзла суміш землі, снігу й соснової кори…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
