Вийшовши з відділку, Лариса глибоко вдихнула. Мороз обпік легені, але після кабінету, просякнутого удаваною люб’язністю Гончаренка, холодне повітря здавалося чистим. Вона підняла комір пальта й поглянула на нотатки.
Наступним пунктом була амбулаторія — єдиний медичний заклад на три тисячі жителів. Саме там мали зберігати відомості про травми працівників і засвідчувати кожну смерть. Невисока потемніла будівля з кривим ґанком стояла на сусідній вулиці.
Усередині пахло хлоркою, сирістю й дешевими ліками. На стінах вузького коридору лущилася олійна фарба, пацієнтів не було, із процедурної долинало рівне гудіння старого холодильника.
За дверима з табличкою фельдшера сидів немолодий чоловік у пом’ятому халаті й в’язаній безрукавці. Він писав у товстому журналі. Лариса підійшла до столу й розгорнула посвідчення.
Чоловік підвів голову, побачив службове тиснення, потім глянув на її обличчя — і наче поменшав. Плечі подалися вперед, шия втягнулася, шкіра набула сірого відтінку. Такий перехід від стомленої нудьги до тваринного переляку Савченко не раз спостерігала на допитах.
«Мені потрібні медичні картки вісьмох загиблих працівників та акти щодо подій за останні чотири роки. Зокрема матеріали стосовно Миколи Степановича Романенка від дванадцятого листопада».
Фельдшер поклав ручку. Пальці тремтіли так помітно, що він спробував зчепити їх, але дрібне тремтіння вже перейшло на передпліччя.
«Немає їх», — хрипко сказав він, уникаючи погляду слідчої. Відкашлявся й повторив: «Ні карток, ні актів немає».
«Чому документи обов’язкового зберігання відсутні в медичному закладі?» Голос Лариси залишався тихим. Кожне запитання лягало на стіл важко й точно.
«Згоріли. Навесні в архіві закоротило проводку. Зовсім стара. Шафа спалахнула, а поки помітили — від паперу лишився сам попіл».
Брехня була грубою й майже демонстративною. Фельдшер навіть не намагався вигадати подробиці, бо говорив не заради переконливості, а заради власного порятунку. Перед Ларисою сидів не спільник, а заляканий сільський медик, якого одного разу змусили підписати потрібну довідку й пояснили наслідки відмови.
Він чудово розумів різницю між законом у далекому місті та силою поруч. Статтю кодексу було надруковано на папері, а майор Гончаренко й бригадир Ковальчук могли влаштувати нещасний випадок уже завтра.
Лариса могла пригрозити відповідальністю за підроблення та знищення документів. У минулому вона за чверть години ламала захист військових постачальників, які звикли брехати на допитах. Але тут тиск не допоміг би. Страх перед господарем району виявився сильнішим за страх перед будь-яким офіційним обвинуваченням.
Вона витримала паузу, даючи фельдшерові змогу самому продовжити, але той лише дужче стиснув пальці. На скроні виступила крапля поту, хоча в кабінеті було прохолодно. Його погляд кілька разів метнувся до дверей, ніби Гончаренко міг стояти за ними й чути кожне слово. Навіть мовчання цього чоловіка було свідченням: архів зник не через стару проводку, а тому, що живі боялися піти слідом за тими, чиї картки знищили.
Савченко запам’ятала його обличчя й не стала записувати прізвище в його присутності. Відкрита нотатка в блокноті могла перетворити фельдшера на наступного підозрюваного в очах місцевої поліції. Зараз він не давав слідству фактів, але його реакція підтверджувала, що офіційна версія пожежі прикриває щось набагато небезпечніше.
До горла підступила нудота. Не від хлорки — від невидимої стіни, якою селище відгородилося від світу. Закон тут не зник; його навмисно замінили правом сильного.
«Я вас почула», — сказала Лариса й вийшла, залишивши фельдшера нерухомо сидіти над журналом.
На ґанку вона кілька разів глибоко вдихнула. Цієї миті вулицею прокотився дзвінкий дитячий сміх. На пагорбі діти в яскравих в’язаних шапках з’їжджали на старих санчатах, верещали й штовхалися, не помічаючи темних вікон довкола.
Безтурботний звук здавався майже жорстоким поруч із будинками, де матері боялися говорити про загиблих чоловіків. Лариса дістала адресу: барак номер вісім на околиці. Там жила вдова останнього загиблого, Олена Андріївна Романенко.
Довга просіла споруда була складена з потемнілого бруса. Фарба злізла з рам, від підвальних отворів тягнуло гниллю, сходинки ґанку протяжно рипіли. У коридорі пахло сирими дровами й квашеною капустою.
На стіні біля сходів висіли старі поштові скриньки, багато з них — без дверцят. Із квартир долинали приглушені голоси, але коли під підборами незнайомки зарипіли дошки, розмови одна за одною стихли. За тонкими перегородками явно слухали, до кого вона прийшла. Селище стежило за кожним кроком чужинки, хоча ніхто не наважувався показатися в коридорі.
Лариса зупинилася перед потрібною квартирою й іще раз поглянула на прізвище в блокноті. У документах Микола Романенко займав два аркуші, а за цими дверима залишалися дружина, дитина й три тижні життя після похорону. Саме їхній страх міг розповісти про те, що сталося, більше за всі вісім офіційних папок. Тому Савченко сховала посвідчення в кишеню й заздалегідь пом’якшила голос, щоб червона службова обкладинка не стала першою річчю, яку побачить вдова.
Потрібні двері оббили вицвілим дерматином, із розривів стирчала сіра вата. Лариса постукала тричі — коротко й виразно. За дверима довго ніхто не відповідав…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
