Таксі зупинилося біля воріт о пів на сьому. Будинок виглядав переконливо, але не житлово в тому сенсі, в якому бувають житловими справжні сімейні будинки. У ньому було забагато правильності. Забагато рівного світла у вікнах, занадто чиста доріжка, занадто бездоганна тиша. Уже у дворі я помітила на металевій поштовій скриньці маленьку наліпку агентства, що займалося дорогою орендою. Зазвичай такі мітки прибирають одразу. Цю чомусь залишили.
Я запам’ятала.
Двері відчинив Назар. Він усміхнувся тепло, але погляд у нього був напружений. Взяв мене за руку, ніби хотів передати через долоню: я тут. Його рука була теплою, міцною, і мені від цього стало легше.
— Вони чекають, — тихо сказав він.
У вітальні горіло м’яке світло. Стіл накрили красиво, але не по-домашньому. Я відразу впізнала сервірування, яке привозять разом з обслуговуванням: однакові келихи, ідеально розкладені прибори, нейтральні квіти в центрі, гарні й зовсім без запаху. Усе виглядало як сцена, підготовлена до початку вистави.
Лідія Романівна стояла біля каміна. Жінка з бездоганною поставою, темною елегантною сукнею й усмішкою, яку ніби заздалегідь закріпили на обличчі. Прикраси були дорогі. Або дуже схожі на дорогі. Її погляд ковзнув по моєму пальту, сумці, чоботах і зачісці так швидко, що хтось інший, можливо, нічого б не помітив. Але я помітила. Мене оцінили за півтори секунди й поклали на потрібну полицю.
— Оксано, нарешті, — промовила вона, простягаючи руку. — Назар стільки розповідав.
Степан Григорович підвівся з крісла. Високий, кремезний, доглянутий, з тим особливим умінням займати простір, яке лишається в людей навіть після того, як вони втрачають реальні підстави для впевненості.
— Радий знайомству, — сказав він, тиснучи мені руку. — Чув, ви в маркетингу?
— Так. У невеликій компанії.
Він кивнув. Не здивувався, не зацікавився. Просто поставив галочку й майже одразу подивився повз мене, ніби основну інформацію вже отримано.
Вечеря почалася рівно так, як я й очікувала. Лідія Романівна розпитувала мене про роботу тим тоном, яким дуже виховані дорослі розмовляють із дитиною: уважно, м’яко, але без справжнього інтересу.
— Маркетинг зараз, мабуть, непроста сфера, — сказала вона, акуратно розрізаючи рибу. — Компанії так швидко відкриваються й закриваються. Важко будувати плани.
— Так, стабільності мало, — погодилася я. — Тому намагаюся жити без великих очікувань.
Вона кивнула з виглядом людини, чиї припущення підтвердилися.
Степан Григорович майже не питав. Він говорив. Про проєкти, партнерів, можливості, переговори. Усе звучало солідно, доки не починаєш дослухатися до деталей. А деталей не було. Ні назв, ні адрес, ні конкретних термінів. Лише гладенькі фрази, від яких у кімнаті ставало ніби важче.
Назар за столом був тихий. Відповідав, коли до нього зверталися. Один раз подав мені хліб, інший — ледь торкнувся моєї руки під столом. Я не зрозуміла, хотів він мене підтримати чи вибачитися.
Посеред вечері Лідія Романівна запропонувала вино. Степан Григорович узяв пляшку з виглядом знавця, налив собі, дружині й запитально подивився на мене. Я попросила води, пославшись на те, що мені ще треба бути зібраною. Він усміхнувся, ніби моя скромність була ще одним підтвердженням їхніх висновків.
Потім я помітила маленький жест. Степан Григорович, допивши келих, потягнувся до пляшки знову. Лідія Романівна швидко, майже непомітно, накрила шийку долонею. Не грубо, не демонстративно. Просто зупинила. Такий жест роблять не тоді, коли бережуть напій із поваги до його смаку. Так роблять, коли точно знають, скільки лишилося і скільки можна собі дозволити.
Після вечері Степан Григорович покликав Назара до кабінету. «На хвилинку, у справі». Вони пішли, а ми з Лідією Романівною лишилися з чаєм у вітальні. Вона говорила про сина, про його вдумливість, про те, як важливе правильне оточення, спільні цінності й надійний фундамент сім’ї. Я слухала, кивала й не сперечалася.
— Ви ж орендуєте квартиру? — спитала вона ніби між іншим.
— Так. Невелику, але зручну.
— Розумію. Зараз багато хто так живе. Звісно, оренда — це викинуті гроші, але не завжди є вибір.
Я усміхнулася й промовчала.
Коли чоловіки повернулися, Назар виглядав інакше. Не наляканим, не злим — закритим. Наче за дверима кабінету йому нагадали про щось, від чого він давно намагався відійти. Я йшла близько дев’ятої. Назар провів мене до воріт, мовчав майже всю дорогу, а на прощання обійняв міцніше й довше, ніж зазвичай.
У таксі я дивилася на вогні за вікном і складала деталі: орендований будинок, замовлене сервірування, жест із пляшкою, загальні слова без фактів, розмова батька з сином і винуватий погляд Назара. Ми з мамою думали, що йдемо дивитися одну п’єсу. Але, здається, потрапили в іншу…
