Удома я не встигла зняти пальто, коли зателефонувала Ярина.
— Розповідай, — сказала я, зачиняючи двері.
— Спочатку ти.
Я коротко описала вечерю: будинок, наліпку агентства, сервірування, розмови, вино, кабінет, вираз Назара. Ярина слухала мовчки, і з її мовчання я зрозуміла, що їй є чим доповнити картину.
— Сходиться, — сказала вона нарешті. — Я знайшла кілька старих судових справ. Дві закінчилися угодами, одну закрили пізніше. За сумами там було дуже серйозно. Не дрібні суперечки, Оксано. Борги, претензії, кредитори.
Я повісила пальто й пройшла на кухню.
— Це все старе?
— Переважно так. Але є ще дещо. Степан Григорович зареєстрував нову компанію кілька років тому. Капітал мінімальний, працівників немає, відкритої діяльності майже не видно. Тобто на папері компанія існує. На дуже тонкому папері.
Я ввімкнула чайник.
— А будинок?
— Будинок здається. Я знайшла його в базі оголошень. Дорого. Дуже дорого. Помісячно й іноді подобово.
Я дивилася на чайник, ніби він міг пояснити, звідки в сім’ї без видимого бізнесу гроші на такий фасад.
— Отже, або в них є приховане джерело, або вони живуть у борг, — сказала я.
— Або чекають, що хтось принесе їм гроші, — тихо додала Ярина. — І, можливо, не вперше.
Вона знайшла ще один непрямий слід — старий скриншот листування в закритому обговоренні, де поруч із прізвищем Левченко миготіла фраза про «правильну дівчину із забезпеченої сім’ї». Доказом це не було. Але для тривоги вистачило.
— Ти думаєш, Назар знає?
— Я думаю, ми поки не маємо права змішувати його з батьком, — відповіла Ярина. — Ти сама казала: він не питав про гроші, не підводив розмови до вкладень, не цікавився твоєю сім’єю в цьому сенсі. Це важливо. Але спостерігати треба.
Уночі я майже не спала. У пам’яті знову й знову спливав Назар за столом. Його мовчання. Його рука, що торкнулася моєї під столом. Те, як він повернувся з кабінету. Якщо він знав про плани батьків, чому мовчав? Якщо не знав, чому виглядав так, ніби соромиться?
Вранці зателефонувала мама.
— Як усе минуло?
Я розповіла. Вона слухала своїм особливим мовчанням, у якому думки йшли швидше за слова.
— Не змінюй лінію, — сказала вона. — Залишайся Оксаною з маркетингу. Подивимося, що вони зроблять далі.
— А якщо Назар ні до чого?
Пауза була короткою, але щільною.
— Тоді він сам знайде спосіб сказати правду. Якщо не знайде — це теж відповідь.
Жорстко. Просто. По-маминому.
Наступні два тижні минули майже спокійно. Ми з Назаром бачилися часто. Готували вечері, гуляли, сиділи в мене або в нього, обговорювали дивних замовників, які хочуть «оригінально, але як у всіх». Він жодного разу не заговорив про гроші. Ні прямо, ні опосередковано. Одного вечора він прийшов особливо похмурий, сів на диван і довго мовчав. Я не розпитувала, просто поставила поруч каву. За пів години він тихо сказав:
— Дякую. Мені треба було просто посидіти й нічого не пояснювати.
І саме в такі хвилини я розуміла, що люблю його не за красиві розмови і не за освідчення в парку. А за те, що з ним можна мовчати без страху…
