За два тижні після першої вечері мені зателефонувала Лідія Романівна. Голос був м’який, майже лагідний.
— Оксано, я хотіла б запросити вас на обід. Лише нас удвох, без чоловіків. Просто поговорити по-жіночому.
Я погодилася.
Ресторан вона вибрала сама — у центрі, подалі від їхнього орендованого будинку і від мого району. Місце було дорогувате, але не кричуще. Таке, де людина, звикла контролювати враження, почувається впевнено.
Я приїхала в тому самому старому пальті, з тією самою полотняною сумкою. Лідія Романівна вже сиділа за столиком. Це теж було деталлю: люди, яким важливо керувати сценою, приходять заздалегідь, щоб зустрічати, а не бути зустріненими.
Перші двадцять хвилин ми говорили про дрібниці: погоду, дитинство Назара, життя великого міста, ресторани. Вона говорила красиво, плавно, без зайвих слів. Я слухала й чекала. Поворот стався майже непомітно.
— Оксано, — сказала вона, складаючи руки на столі. — Я хотіла б поговорити відверто. Ви любите мого сина?
— Так.
Вона кивнула, ніби отримала правильну, але недостатню відповідь.
— Назар людина з майбутнім. Але майбутнє потребує опори. Не лише професійної, а й сімейної. Молодій сім’ї на початку шляху важливо мати фундамент.
— Ви говорите про підтримку?
— У тому числі.
— Фінансову?
Її обличчя майже не змінилося. Лише на мить погляд став холоднішим.
— Я не стала б так грубо формулювати. Просто важливо, щоб люди однаково розуміли життєві реалії.
— Тоді відповім прямо, — сказала я. — Наша сім’я живе скромно. Мама керує невеликою клінікою, я працюю в маркетингу. Великого капіталу немає.
Лідія Романівна усміхнулася. Дуже обережно.
— Звісно, це не головне. Головне — почуття.
Але щось у її обличчі вже перерахувалося. Не зруйнувалося, не видало роздратування, а саме перерахувалося. Вона отримала відповідь і подумки переставила мене в іншу категорію.
Після обіду я вийшла на вулицю, дійшла до рогу й зупинилася. Перевірка була надто очевидною для людини, яка її чекала. Лідія Романівна хотіла зрозуміти, чи є в нареченої та її матері гроші. Я сказала «ні», і тепер їм належало вирішити, що робити з цією інформацією.
Увечері Ярина прийшла до мене з зошитом. Вона завжди записувала важливе від руки, казала, що так мозок думає чесніше.
— Вони промацують, — сказала вона, вислухавши мене. — Далі два варіанти. Або тиснутимуть на Назара, щоб він шукав «відповідну» партію. Або спробують зайти напряму.
— Думаю, друге.
— Я теж.
Опівночі прийшло повідомлення від Назара: «Ти не спиш?»
Я відповіла: «Ні».
За хвилину він зателефонував. Голос був тихий, втомлений.
— Мама сказала, що ви обідали.
— Так. Посиділи.
Пауза затяглася.
— Оксано, мені треба тобі дещо сказати. Не телефоном. Завтра. У мене чи в тебе, де тобі спокійніше.
Я не відразу відповіла. Якщо він скаже те, чого я боюся, мені буде легше піти з чужої території, а не виганяти його зі своєї.
— У тебе. О сьомій.
— Добре.
Після розмови я довго сиділа з телефоном у руці. У квартирі було тихо, лише холодильник неголосно гудів на кухні. Вранці я зателефонувала мамі.
— Він хоче поговорити.
— Слухай, — сказала вона. — Не готуй відповідь заздалегідь. Просто слухай.
Увечері Назар відчинив двері блідий, зібраний, у простій сорочці. Ми сіли на кухні. Він поставив чайник, але не стежив за ним. Дивився на стільницю, ніби там були написані слова, з яких можна почати.
— Три тижні тому я почув розмову батьків, — сказав він нарешті. — Вони думали, що я сплю. Я вийшов по воду й зупинився біля дверей, бо почув своє ім’я…
