Я не перебивала.
— Батько казав матері, що треба пришвидшуватися. Що кредитори знову нагадують про себе, що будинок скоро не буде чим оплачувати, що якщо я приведу потрібну дівчину, питання можна буде вирішити. Він говорив про гроші. Про те, що сім’я майбутньої дружини або сама дружина могла б закрити частину боргів через вкладення в його нову компанію.
Чайник зашумів. Назар не встав.
— Ти знав це три тижні? — спитала я.
— Так.
— І мовчав.
Він не відвів очей.
— Мовчав. Спочатку тому, що не хотів вірити. Потім тому, що не розумів, як сказати. Це мої батьки, Оксано. Я чув їхні слова і все одно намагався знайти пояснення, за якого вони не звучали б так страшно. А сьогодні мати повернулася після обіду з тобою, і я зрозумів: вона перевіряла тебе. І ти, на її думку, не підходиш.
Він говорив без виправдань. І саме це було важко.
— Я не знаю, які в тебе гроші, — продовжив Назар. — І мені справді ніколи не було важливо. Не тому, що я кращий за інших. Просто мені важлива ти. Але я мав сказати раніше. Не сказав — це моя провина.
— Чому зараз?
— Бо сьогодні батько спитав, чи є в твоєї матері «щось за душею». І я зрозумів, що далі вони говоритимуть уже з тобою або з нею. Я не хочу, щоб ти зіткнулася з цим сама.
На кухні стало дуже тихо. Чайник клацнув і вимкнувся. Я дивилася на Назара, на його руки, нерухомо покладені на стіл, і намагалася відділити образу від полегшення. Він мовчав три тижні. Але прийшов сам. Не тоді, коли його спіймали, а коли зрозумів, що наступний удар може припасти на мене.
— Тоді мені теж треба сказати тобі правду, — промовила я.
Він кивнув. Наче приготувався прийняти будь-що.
Я дістала телефон, відкрила сайт «Рути» і знайшла сторінку з командою. Там було моє фото, ім’я, посада і частка в компанії. Поклала телефон перед Назаром екраном догори.
Він прочитав. Потім ще раз. Потім підвів на мене очі.
— Це ти?
— Я.
— «Рута»? Та сама, що стоїть майже в кожній аптеці?
— Не в кожній. Але в багатьох.
Він повільно відкинувся на спинку стільця й тихо засміявся. Не весело, не радісно — радше від абсурдності всього, що відбувалося.
— Отже, ти вдавала звичайну менеджерку, а я вдавав, що не розумію, що з моєю сім’єю відбувається.
— Різниця в причинах, — сказала я.
— Знаю.
Ми сиділи одне навпроти одного, і між нами вперше за довгий час не було потреби вгадувати. Я розповіла про маму, про її минуле, про «Контур», про «Руту», про двох чоловіків, які любили не мене, а те, що можна було отримати поруч зі мною. Назар розповів про те, як після краху батька сім’я почала жити в декорації: дорогий будинок в оренду, красиві фотографії, розмови про проєкти, за якими майже нічого не стояло. Він говорив довго, з паузами, іноді зупинявся, щоб дібрати чесне слово замість зручного.
До кінця вечора ми знали одне про одного більше, ніж за всі чотири місяці до того.
Ідучи, я затрималася в передпокої.
— Твої батьки поки не знають, хто я.
— Розумію.
— Як думаєш, якщо дізнаються, зупиняться?
Назар відповів не відразу.
— Мати, можливо, злякається. Батько — ні. Він почне шукати, як це використати.
— Тоді поки не кажемо.
— Ти хочеш перевірити, як далеко вони зайдуть?
— Я хочу зрозуміти, з чим ми маємо справу. По-справжньому.
Він подивився на мене уважно й кивнув.
— Добре. Разом.
Я вийшла на вулицю з відчуттям, ніби ми обоє зняли по одній масці, але решта ще залишалися. І вранці це підтвердилося: мені зателефонував Степан Григорович…
