Про батьків Назар говорив мало. Вони жили у великому місті, батько колись займався нерухомістю, мати брала участь у громадських проєктах і благодійних зустрічах. Усе це звучало розпливчасто, але я не тиснула. Мені здавалося, що в Назара з батьками складні стосунки, а я не хотіла лізти туди, куди мене ще не покликали.
— Майже нічого, — зізналася я мамі.
На іншому кінці дроту повисла пауза. Не тривожна, але уважна.
— Оксано, — сказала мама нарешті. — Перед знайомством давай подивимося, хто вони. Без наших справжніх візитівок.
Я зрозуміла її одразу.
Наступного дня ми з Яриною сиділи в мене за ноутбуком. Ярина працювала в юридичній компанії й мала рідкісний талант знаходити сліди там, де звичайна людина бачила тільки порожнечу. Вона не ставила зайвих запитань, лише уточнювала потрібне.
За кілька годин картина почала складатися. Степан Григорович Левченко, п’ятдесят вісім років. Колись помітний забудовник. Кілька завершених житлових проєктів, старі інтерв’ю, фотографії на ділових заходах, рукостискання з важливими людьми. Потім — провал. Публікації про фінансові труднощі, закриті компанії, судові спори. Частина даних була недоступна, але сам факт справ говорив достатньо.
Зате в соціальних мережах його дружина, Лідія Романівна, показувала зовсім інше життя. Великий заміський будинок із колонами, ресторани, поїздки на курорт, фотографії в ошатних залах, усмішки, келихи, вечірні сукні. Степан Григорович поруч — у дорогому костюмі, упевнений, зібраний, наче людина, яка не програвала жодної важливої битви.
— Кумедно, — сказала Ярина, відкинувшись на спинку стільця. — За документами все не так гладко, як на картинках.
— Може, він відновився?
— Може, — погодилася вона. — А може, просто дуже добре тримає фасад.
Ми обидві почули в цьому слові більше, ніж було сказано.
Увечері я зателефонувала Назару й сказала, що хочу познайомитися з його батьками. Він зрадів. Щиро. Але під цією радістю я вловила тонку жилку напруження, ніби десь усередині в нього одразу натягнулася невидима струна.
— Вони будуть раді, — промовив він після короткої паузи. — Коли тобі зручно?
Ми домовилися на суботу.
У п’ятницю я дістала з дальнього кутка шафи старе темне пальто, куплене ще за студентських часів. Рукави трохи витерлися, підкладка в одному місці була зашита нерівними стібками. До нього знайшлися прості чоботи без підборів і полотняна сумка з потьмянілим малюнком. Я зібрала волосся в хвіст, подивилася в дзеркало й побачила дівчину, на якій чужий погляд зазвичай не затримується.
Саме така дівчина мала їхати знайомитися з Левченками…
