Це сталося в місці, яке найменше схоже на початок романтичної історії. Я сиділа в черзі до терапевта у звичайній поліклініці. Не в приватному центрі, не в знайомого лікаря, а там, куди йдуть люди з температурою, кашлем і втомою в очах. У мене було банальне запалене горло, і я принципово не хотіла платити за довідку більше, ніж коштувало саме лікування.
Пластиковий стілець рипів, десь у коридорі сперечалися дві жінки, з кабінету час від часу визирала медсестра й називала прізвища таким тоном, ніби давно розчарувалася в людстві. Я гортала телефон, намагаючись не слухати чужого кашлю, коли поруч сів чоловік у сірій куртці. Високий, спокійний, із паперовою книжкою в руках. Паперовою — не електронною. Чомусь це одразу здалося мені добрим знаком.
Телефон вислизнув у мене з пальців і впав екраном донизу. Я ще не встигла нахилитися, як він підняв його, швидко глянув на кут, переконався, що екран цілий, і простягнув мені.
— Тримайте міцніше. Сьогодні підлога в них особливо підступна.
Я засміялася. Так ми й заговорили. Не тому, що хтось із нас спеціально шукав знайомства. Просто черга не рухалася, мовчати було нудно, а він говорив спокійно, без тієї нав’язливої впевненості, яка зазвичай змушує мене внутрішньо відступати на крок.
Його звали Назар Левченко. Він був архітектором, працював у невеликому бюро, проєктував житлові будинки. Про професію говорив без красивих поз і гучних слів. Не «створюю простір для життя», а «малюю плани, сперечаюся із замовниками, іноді переконую, іноді програю». У цьому було щось дуже чесне.
Я сказала, що працюю в маркетингу. Просто працюю. Він не став питати, де саме, скільки заробляю, які перспективи. Натомість спитав, чи люблю я паперові книжки, чи читаю з екрана. Ми проговорили хвилин двадцять, поки його не викликали. Ідучи, він озирнувся, ніби хотів щось сказати, але тільки усміхнувся й махнув рукою.
За три дні я зустріла його в кав’ярні біля офісу. Випадково. Я досі в це вірю, бо кав’ярня була настільки непримітною, що туди не приходять спеціально по враження. Ми взяли каву, сіли біля вікна й просиділи дві години. Потім були прогулянки, дешеві денні сеанси в кіно, довгі розмови про будинки, які люди будують усередині себе, навіть якщо зовні живуть в однакових квартирах. Одного разу ми сіли в електричку без чіткого плану і проїхали кілька зупинок просто тому, що за вікном ішов сніг і не хотілося розлучатися.
Назар не намагався мене вразити. Не водив у дорогі місця, не розповідав про майбутні мільйони, не добирав слів так, ніби робить презентацію самого себе. Спершу я чекала підступу. Потім втомилася чекати.
Через чотири місяці він освідчився. На лавці в парку. Без натовпу, без музикантів, без сцени, яку зручно викладати в соціальні мережі. Просто дістав маленьку коробочку, відкрив. Каблучка була скромна, з прозорим каменем, не з тих, від яких у продавців змінюється вираз обличчя.
— Я розумію, що це швидко, — сказав він. — І розумію, що ми ще не все одне про одного знаємо. Але я хочу дізнаватися далі. З тобою. Якщо ти згодна.
Я відповіла так раніше, ніж устигла злякатися.
Того вечора я зателефонувала мамі. Вона вислухала все, не перебиваючи. Мама вміла бути в слухавці так, що її мовчання не тиснуло, а тримало. Коли я закінчила, вона спитала лише:
— Ти щаслива?
— Так.
— Тоді добре. А тепер розкажи мені про його сім’ю.
І тут я вперше зрозуміла, що майже нічого не знаю…
