— Маріє Іванівно, тепер нам потрібно, щоб Лєна зберегла відео, листування, будь-які документи. І щоб вона звернулася по допомогу там, де перебуває. Ви маєте написати їй коротко: безпека її і дитини важливіша за все. Жодних суперечок із Павлом.
Я написала:
«Лєно, візьми Артема і йди туди, де є люди й офіційна допомога. Не сперечайся. Збережи все. Я люблю тебе. Квартиру Павлу не віддам, але тебе не покину».
Відповідь прийшла вночі:
«Я спробую».
Ця ніч була безкінечною. Я сиділа біля вікна, загорнувшись у Миколин плед, і дивилася на темний двір. Сніг іще не випав, але повітря вже було зимове, сухе. Внизу хтось курив біля під’їзду, вогник сигарети то спалахував, то гаснув. Я думала про те, що материнство не закінчується, коли дитині тридцять п’ять. Просто раніше ти боїшся, що вона впаде з гойдалки, а потім — що її зламає людина, якій вона довірилася.
Павло приїхав за три дні.
Я побачила його у вічко. Він стояв біля дверей у дорогому пальті, зі шкіряною папкою в руці. Обличчя спокійне, навіть стомлене. Як у людини, що прийшла вирішувати ділове питання.
У квартирі були Валентина, Сергій знизу й Ірина. Ми заздалегідь домовилися: двері повністю не відчиняти, розмову записувати, у разі погроз викликати поліцію. Але коли я побачила Павла, серце все одно гупнуло вниз.
— Маріє Іванівно, відчиніть, — сказав він. — Досить цирку.
Я ввімкнула запис.
— Говоріть через двері.
Він усміхнувся.
— Ви серйозно? Я прилетів через вас.
— Я вас не кликала.
— Зате ваша донька кличе щодня. Плаче. Просить закінчити цей кошмар.
Я мовчала.
— У мене документи, — вів далі він. — Ви самі давали згоду на оформлення. Є листування, свідки. Не доводьте до суду. Підпишіть довіреність на Лєну, і розійдемося по-доброму.
Ірина стояла поруч, приклавши палець до губ.
— Нічого підписувати не буду, — сказала я.
Павло понизив голос:
— Ви думаєте, вас хтось захистить? Сусідки? Ця ваша юристка? Ви стара жінка, яка не розуміє, що відбувається. Ми доведемо, що ви небезпечні для себе. І тоді квартиру все одно продадуть, тільки вас ніхто не питатиме.
У мене затремтіли коліна, але я трималася за дверну ручку.
— Лєна де?
Пауза.
— Вдома.
— З документами?
Він різко вдарив долонею по дверях. Валентина здригнулася. Сергій ступив ближче.
— Не грайтеся зі мною! — прошипів Павло. — Через вашу жадібність у мене люди на шиї сидять. Ви поняття не маєте, кому я винен.
Ось воно. Не родина. Не турбота. Борги.
Ірина тихо набрала номер поліції.
Павло за дверима задихав важче.
— Востаннє пропоную нормально. Зараз підписуєте, я продаю квартиру, закриваю борги, купую вам кімнату десь, Лєні лишаю гроші. Всі живі. Інакше я зроблю так, що ваша донька зненавидить вас остаточно.
Я раптом перестала боятися. Не тому, що стала сильною. Просто страх переповнився й перетворився на ясність.
— Вона вже чує вас? — спитала я.
Павло замовк.
— Що?
