— Оксаночко, — голосно сказала тітка Люба з передпокою, — я тобі пиріг принесла. Ти просила.
Вона зайшла на кухню, стала біля одвірка.
Склала руки на грудях. Подивилася на Андрія спокійним поглядом людини, яка все в цьому житті вже бачила.
— Ну, — сказала вона, — я побуду.
Андрій заметушився. Спочатку він кричав. Казав, що Оксана все підлаштувала, що вона божевільна, що він подасть до суду, що Дашу забере однаково.
Потім різко перемкнувся, почав благати. Казав, що заплутався, що Віра була помилкою, що він усе виправить, що заради доньки вони мають спробувати. Оксана слухала мовчки.
Даша вже не плакала, сиділа в неї на колінах і дивилася на батька великими сухими очима, яких у чотирирічних дітей бути не повинно.
— Збери речі, — сказала Оксана, коли він видихався. — Сьогодні переночуєш у матері.
— Далі вирішуватимемо через юристку.
— Оксан…
— Збери речі.
Він зібрав. Довго вовтузився у спальні, вийшов із нашвидкуруч застебнутою сумкою. Біля порога озирнувся, хотів щось сказати Даші.
Донька відвернулася й уткнулася Оксані в плече. Андрій постояв секунду, потім мовчки зачинив за собою двері. Тітка Люба підійшла, погладила Дашу по голові, потім Оксану.
— Ти, дівчинко, молодець, — сказала вона тихо. — А тепер дихай. Просто дихай…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
