Далі було важко. Андрій дзвонив щодня то з погрозами, то з каяттям. Намагався передавати через матір записки, у яких писав, що схаменувся.
Один раз навіть приїхав, але тітка Люба зустріла його біля дверей і дуже дохідливо пояснила, що йому тут не раді. Спільні знайомі розділилися: хтось відвернувся від Оксани, хтось від Андрія. Свекруха зателефонувала один раз, наговорила зайвого, потім зателефонувала вдруге — вибачитися.
Оксана стримано подякувала. Лідія Степанівна працювала спокійно й точно. Аудіозаписи, листування з Вірою, висновок психологині, довідка від педіатрині, слова виховательки — усе лягло в одну папку.
Андрій, побачивши це, швидко перестав погрожувати судом за Дашу. Залишив тільки питання про зустрічі, і то на умовах, які визначив фахівець. Віра зникла ще до початку розгляду, щойно зрозуміла, що її втягують у сімейний конфлікт.
Віра написала Андрієві коротке «пробач, я так не можу» й видалила все листування. Ніби його й не було. Оксана не раділа.
Їй було гірко. Іноді, вкладаючи Дашу, вона згадувала, як вони з Андрієм колись на цій самій кухні їли пельмені, сміялися, сперечалися, яке ім’я дати майбутній доньці. Та людина і ця, яка вчила дитину казати неправду про матір, у її пам’яті й далі не поєднувалися.
Вона перестала намагатися їх поєднати. Просто прийняла, що буває й так. За кілька місяців вони з Дашею переїхали в меншу квартиру, ближче до садка.
Кімната в Даші вийшла вузька, але з вікном на схід, і вранці туди падало сонце. Оксана розширила свій інтернет-магазин, найняла помічницю. Грошей було негусто, але вистачало.
Вона сама дивувалася, як швидко вибудовується нове життя, якщо його більше ніхто не розтягує по шматках. Вечорами вони з Дашею пекли печиво. Не тому, що це красиво, а тому, що донька любила місити тісто руками.
Кухня в них була маленька, тепла, з наліпленими на холодильник Дашиними малюнками. Тітка Люба іноді заходила в гості на вихідних, приносила банку свого домашнього варення. Світлана Михайлівна із садка завжди зустрічала Дашу як рідну.
Мар’яна-психологиня ще кілька разів займалася з дівчинкою, потім сказала: «Усе, мамо, далі самі впораєтеся». Заєць із рожевими вухами лежав на верхній полиці шафи, куди Оксана його прибрала в перший же вечір після переїзду. Батарейки вона витягла.
Іноді, розбираючи речі, вона випадково натрапляла на нього, брала до рук, гладила по м’яких вухах. Механічний голос мовчав. Заєць був просто старою м’якою іграшкою, яку колись любила Даша.
Даша про нього майже забула, у неї з’явилися нові ляльки, нова коробка з олівцями, нові інтереси. Вона росла швидко й весело. Одного вечора, уже глибокої зими, Оксана стояла біля вікна з чашкою чаю.
Даша спала, за склом знову повільно йшов сніг, точнісінько такий самий, як того вечора, коли вони принесли зайця з магазину. Тільки вікно було інше, дім інший, життя інше. Оксана дивилася на ліхтарі у дворі й раптом подумала одну просту річ.
Вона пішла в магазин, щоб купити доньці смішну іграшку, яка говорить. Щоб у домі було більше дитячого сміху. А принесла звідти правду, яка спочатку вибила в неї з-під ніг усе звичне, а потім поставила її на ноги заново.
Такі речі в житті, мабуть, і трапляються не просто так. Хтось згори, думала Оксана, іноді дбає про нас дивовижно незручним способом: через дешевого зайця з рожевими вухами, через клацання пластикової кнопки, через голос, який не повинен був пролунати. Оксана допила чай, сполоснула чашку, вимкнула світло на кухні.
Пройшла в дитячу, подивилася на Дашу. Донька спала, ковдра сповзла на підлогу. Оксана вкрила її, поправила подушку, поцілувала в лоб.
Постояла ще трохи, слухаючи її рівне дихання. Потім тихо вийшла, прикрила за собою двері. У квартирі було тепло, тихо й по-справжньому спокійно.
