Лягати вона все одно не поспішала. Біль минув, однак тіло ще пам’ятало переляк. Воно ніби чекало, що напруження повернеться, хоч довкола нічого не відбувалося. Лена присунула табурет до печі, прочинила дверцята й сіла дивитися на полум’я.
Жар доходив до обличчя й колін. За чавунним краєм язики вогню здіймалися, зникали й з’являлися знову. Поступово думки повернулися туди, куди вона не хотіла їх пускати: у далеке літо, якого поруч з Андрієм уже не було. Про нього Лена знала майже нічого. Один короткий лист, а все інше домалювала сама.
Звістка прийшла в липні. Три рядки чужою рукою повідомляли, що сталося нещастя, що берегтися тепер слід іще дужче, що якийсь час звісток може не бути. Якщо вони з’являться, то колишнім обережним шляхом. Ні імені, ні прямого пояснення, ні слів про те, як усе сталося.
Лена перечитувала листа, поки недомовлене не стало здаватися гучнішим за написане. Воно оселилося в снах. Щоночі страх набував однієї й тієї самої форми, додаючи подробиці, яких вона ніколи не бачила й знати не могла. Розум підсовував їх так переконливо, ніби пам’ять повертала справді пережите.
Їй снився літній двір між високими будинками. Андрій ішов до під’їзду пізно, як часто повертався зі служби. Над дверима горіла тьмяна лампочка під бляшаним ковпаком. Лена бачила його ходу, пряму спину, рух руки до дверей. А наступної секунди світло зникало.
У її сні хтось заздалегідь знав, де стати і як загасити лампу. Але це були лише здогади, яким страх надавав вигляду подій. Далі темряви вона намагалася не дивитися. Не дозволяла сну показати ні обличчя, ні рану. Лишала тільки короткий сухий звук, відбитий від стін двору.
Від цього звуку вона прокидалася. Іноді ближче до ранку з’являвся ще один образ: світлий комір, по якому повільно розповзалася темна пляма. Більше нічого. Тканина й пляма. Лена не знала, чи сталося з Андрієм щось подібне. Але незнання не заважало бачити це знову й знову, щоразу так виразно, ніби вона стояла поруч.
Сидячи біля печі, вона не помітила, як поклала руку на край столу. Нігті шкребли по старій цераті туди й назад. Лена була думками в тому дворі, біля згаслої лампи, і не відчувала власних пальців. Отямилася, лише опустивши очі.
На вицвілому візерунку лишилися чотири світлі борозенки. Вона відняла руку. Пальці нили, і від цього маленького повернення болю стало страшно: навіть тут, біля вогню, тіло й далі жило тим, чого вона не знала напевно.
Живий він чи ні? У жодному листі не було відповіді. «Сталося нещастя» могло означати різне. Їй могли не повідомляти найгіршого. Могли самі не мати відомостей. А могли виконувати давню обіцянку, дану чоловікові, якого вже немає: підтримувати її, не дозволяти шукати його, утримувати в сховку.
Останньої думки вона боялася найдужче, але зовсім відігнати її не вдавалося. Якщо людям було доручено писати, чи не могли вони продовжувати й після його смерті? Якщо звістка настільки обережна, хіба по ній розрізниш турботу живого чоловіка й вірність чужому останньому слову? Лена не хотіла ставити собі цих запитань, однак вони поверталися без її дозволу.
Місяцями доводилося існувати між надією і цією можливістю. Ні прийняти горе остаточно, ні радіти тому, що небезпека минула, вона не могла. Іноді лишалися тільки слова на пероні. Тоді Андрій обіцяв повернутися сам, і голос його звучав так твердо, що вона повірила.
Лена берегла цей спогад. Надто часте повторення могло зробити навіть найдорожче звичним, стерти силу, якою вона трималася. Але в такі вечори слова виринали самі. Він прийде. Що б не сталося, він обіцяв приїхати по неї.
Вона намацала під кофтою нитку й стиснула обручку. Вона була маленька й тепла; це тепло належало її власному тілу, але зараз легше було думати, що воно лишилося від його руки. На короткий час самотність відступила настільки, щоб знову можна було дихати спокійно.
У печі вже лежали жарини, віддаючи рівний багряний жар. По них пробігали синюваті вогники. За вікном тим часом розгулялася справжня завірюха. Вітер уже не посвистував: він вив безперервно. По шибці шаруділа суха снігова крупа, ніби хтось із силою кидав її пригорщами.
Лена встала й стерла долонею іній. Нічого не побачила. Ні паркану, ні сусідніх вікон, ні зірок. Тільки біла мла, що летіла навскіс, займала весь простір по той бік скла. У ній неможливо було розгледіти навіть знайоме подвір’я.
Термометр надворі показував тридцять два градуси морозу. Лена вдивилася уважніше, сподіваючись, що помилилася, але цифри не змінилися. Вона відійшла від вікна, щільніше запахуючи кофту. У таку погоду маленький теплий дім особливо гостро нагадував про те, що за його стінами людині довго не витримати.
Добре, що біль не повторився. Лена подумки трималася за це з майже забобонною вдячністю. Добре, що виявилося хибним. Зараз не можна їхати нікуди: замете дорогу, зіб’є коня, не дасть вибратися на зимник. У таку ніч треба лишатися біля печі й чекати ранку.
Вона підкинула останнє з приготованих полін і загасила лампу, шкодуючи гасу. У кімнаті лишилося слабке багряне світло від пічних дверцят. Роздягатися Лена не стала. Лягла в кофті й теплих шкарпетках, накрилася ковдрою, зверху підтягла старий господарів кожух.
Від овчини пахло димом і махоркою. Цей запах заспокоював: Григорович був поруч, за перегородкою, дім був жилий, не порожній. У темряві вітер чувся гучніше, ніби ходив уже впритул до стін. Лена тримала долоні на животі й відчувала спокійні рухи дитини. Він нічого не знав про дорогу до лікарні й згаслу лампу з її снів.
Вона почала рахувати дні до березня. Не заради точності — щоб зайняти голову. На сьомому чи восьмому рахунок збився, думки почали плутатися, і Лена нарешті відчула, що засинає. Тіло потроху відпускало втому.
Тоді всередині щось змінилося. Це було не вечірнє стягування і не звичайний рух малюка. Коротке глибоке відчуття змусило її відразу розплющити очі. Вона ще намагалася переконати себе, що зараз знову відпустить, але вже знала: цього разу все інакше.
По ногах пішло тепле. Лена завмерла в темряві. До строку лишалося далеко, однак чекати березня дитина більше не збиралася…
