Вона сіла раніше, ніж устигла вирішити, що робити. Спустила ноги, вхопилася за край ліжка. У темряві ще жевріла багряна пляма пічних дверцят, за стінами йшла завірюха. Тепла волога стікала до ступнів і холола. Тепер уже неможливо було пояснити те, що відбувається, втомою чи хибною тривогою.
Лена знайшла валянки, взула їх і потягла з ліжка Григоровичів кожух. Річ була завелика, плечі потонули в овчині, але вибирати інше вона не стала. Ледве підвелася, живіт знову стягло. Довелося впертися долонею в стіну, перечекати, стиснувши зуби. Цей біль був довший за вечірній, глибший і відпускав неохоче.
Коли стало можливо рухатися, Лена взяла приготований вузлик. Притисла його до грудей і попрямувала до господаревої половини. На короткому шляху через сіни мороз ударив в обличчя так різко, що вона зупинилася перевести подих. Потім штовхнула важкі двері й увійшла в чуже тепло.
— Григорію Михайловичу, прокиньтеся. Почалося.
Голос пролунав тихо, але рівно. Старий підвівся швидко, без довгої сонної затримки. Знайшов сірники, засвітив лампу. При світлі стали видні його скуйовджена борода й глибокі складки на заспаному обличчі. Він подивився на Лену в дверях, на вузлик, на те, як вона тримається за косяк, — і сон зник остаточно.
— Перейми?
— Уже півтори години. А тепер води відійшли. Рано ще, Григорію Михайловичу. Місяць лишався.
Він натягував ватні штани просто поверх білизни. Почувши останнє, не став заспокоювати її словами, в які сам би не повірив.
— Рано — погано. Значить, до нашого фельдшера йти нема чого. Все одно відправить у район. Він такого малого тут не втримає, у нього нічого для цього нема.
Старий сунув ноги у валянки, притупнув, щоб сіли як слід.
— Тільки лікарня. Чотирнадцять верст.
Лена подивилася на вікно.
— Зараз, у завірюху?
— Зараз.
Відповідь вийшла коротка. Він теж бачив білу млу за шибкою і чув, що робиться надворі. Не вдавав, ніби дорога буде легкою. Просто накинув кожух, замотав шию і продовжив збиратися. Від його діловитості Лені стало трохи спокійніше: поруч був чоловік, який розумів тяжкість становища і все одно знав, за що взятися першим.
Новий напад змусив її зігнутися над вузликом. Старий почекав, тримаючи шапку в руці. Лише коли Лена випросталася, вона змогла вимовити те, за що ще чіплялася думками:
— Може, до баби Дарини? Вона ж ближче. До околиці легше дійти, ніж річкою в таку ніч.
— Ні. До неї не можна.
Твердість його голосу не лишила місця для суперечки. Було видно, що він уже обдумував цей вибір до того, як вона прийшла будити його.
— Дарина приймає, коли строк прийшов і все йде як слід. Тоді руки в неї ще пам’ятають. А якщо передчасно, якщо дитині допомога знадобиться? Що вона зробить? Їй за сімдесят. Ні лікаря поруч, ні того, чим малих виходжують. Якщо зле піде, нікого вона не врятує.
Він надягнув шапку й підсумував:
— Раз передчасно, треба до лікарів. Тут уже не вибирають, що ближче.
Лена розуміла. Просто розуміння не скасовувало страху перед дорогою. За теплими дверима стояла темрява, в ній лежав заметений зимник, а далі — річка. Щоб дістати допомогу, треба було спершу витримати все це. Лишитися в повитухи означало б обміняти близькість тепла на відсутність того, що могло знадобитися дитині.
— Поїдемо, — сказала вона нарешті. — Я згодна.
Григорович зняв із цвяха ліхтар.
— А поки сиди тут. Я запряжу, потім покличу. Не виходь завчасу. Бурко дорогу знає, довеземо.
Він пішов. У відчинені двері на мить увірвався такий холод, що полум’я лампи хитнулося. Лена сіла на край лежанки, тримаючи вузлик на колінах. Попереду чекала справа, в якій вона нічим не могла допомогти. Лишалося слухати.
Грюкнули дворові двері, заскрипів сніг. Дзенькнув засув хліва, пирхнув розбуджений кінь. Старий виводив Бурка, підсвічуючи собі ліхтарем. Хитке світло вихоплювало то замет, то голоблю, то його зігнуту спину. Вітер жбурляв сніг в обличчя, не даючи ні спокійно роздивитися, ні працювати без перешкод.
З-під навісу довелося витягати розвальні. За вечір біля них намело, полози прихопило, голоблі були крижані. Григорович розгрібав сніг валянком, піднімав, підтягував, знову нахилявся. У тридцятидвоградусний мороз будь-яке залізо ставало небезпечним для голої руки, але в рукавицях не вдавалося впоратися з дрібними кріпленнями.
Він то знімав рукавицю, то натягував назад. Треба було підчепити ремінь, просунути кріплення, застебнути пряжку. За короткий час пальці втрачали чутливість. Старий ховав їх під пахву, дихав на них, потім знову брався до роботи. Звичні рухи, які вдень забирали хвилини, тепер вимагали впертості й терпіння.
Мороз робив неслухняними не лише руки. Ремінь, який у теплі легко проходив крізь пряжку, тепер треба було спрямовувати, втримувати, знову пробувати. Григорович знав упряж на дотик, знав кожне її місце, і від того особливо важко було відчувати, як звичка поступається холодові. Він не припиняв роботи заради скарги. Якщо пальці зовсім дерев’яніли, ненадовго грів їх і повертався до того самого кріплення. Поки воно не буде затягнуте, не можна посадити жінку й рушити. Поспіх не заміняв надійності, а часу на переробку в дорозі в них не було.
Найгірше йшла упряж. На морозі гуж затвердів, супоня ніяк не піддавалася. Григорович упирався коліном у хомут, стягував ремені, пробував ще раз. Пальці вже погано розрізняли, наскільки туго затягнуто, доводилося перевіряти всім зусиллям рук.
Бурко переступав, косився на господаря, невдоволено хропів. Від ніздрів і боків підіймалася густа пара. Вітер одразу зносив її, а на морді й віях лишався іній. Кінь не розумів, чому його вивели з тепла в таку ніч, але терпів знайомі руки.
Лена не витримала чекання й вийшла до порога сіней. Кожух запахнула щільніше. Звідси було видно, як старий бореться з неслухняними ременями. У хиткому світлі він здавався особливо маленьким поруч із конем і саньми, а сніг увесь час намагався закрити від неї цю картину.
Живіт знову схопило. Лена перегнулася, спираючись на дверний отвір, перечікувала, поки повернеться можливість випростатися. Цього разу передишки довелося чекати довше. Коли вона підвела голову, Григорович уже почув, що двері відчинилися.
— До хати йди. Ще змерзнеш до дороги. Тут я сам.
— Я б допомогла вам…
— Чим? Тобі дитину народжувати, а не упряж тягти. Побережи сили.
Вона лишилася на порозі, спиною до тепла. Вийти на подвір’я не наважувалася, піти й лишити його зовсім самого теж не могла. У горлі стояло більше, ніж біль. Шістдесят дев’ятий рік ішов людині, яка заради чужої жінки серед ночі вивела коня в завірюху. Чужої, обмовленої, нічого до пуття про себе не розповівшої. Він міг би відмовитися, пославшись на вік чи погоду, але навіть не вимовив таких слів.
Нарешті ремені лягли як слід. Григорович смикнув за гуж, перевірив ще раз і підвів сани до самого низького місця біля ґанку.
— Готово. Тепер тебе треба влаштувати.
У розвальнях лежало сіно. Він приготував теплі речі: стару овчину, тілогрійки. У їхньому домі все носилося довго, ніщо не виглядало новим, зате зараз кожна така річ могла втримати трохи тепла. Лена дивилася на сани й намагалася не думати про те, як довго їй доведеться в них лежати…
