За стіною пробили ходики. Лена почула їх ніби здалеку, хоч годинник висів зовсім близько. Біль іще тримав — хвилину чи дві, вона не могла визначити, — потім почав потроху слабшати. Напруження відпускало не відразу, і їй усе здавалося, що варто поворухнутися, як живіт знову стягне.
Вона лишалася в кріслі, стискаючи підлокітники. Наступного нападу не було. Минула хвилина, потім ще кілька. Годинник і далі цокав, і з цим звуком кімната поступово поверталася до звичайного життя: піч гріє, на колінах лежить шиття, за перегородкою спить господар.
«Хибна, мабуть», — сказала собі Лена.
Жінки біля колодязя розповідали, що під кінець таке трапляється. Коли вони ще говорили з нею без насмішки, від них можна було почути й корисне: схопить, налякає, потім відпустить, а до пологів мине тиждень чи два. Лена згадала ці слова з полегшенням. Десять хвилин минуло, повторення не було.
Вона обережно опустила плечі, поклала руки на живіт. Під кофтою озвався знайомий неквапливий поштовх. Дитина рухалася як завжди. Це не було доказом, що все гаразд, але зараз їй вистачило самого відчуття: він із нею, живий, не змінений її переляком.
Голка лишилася в наволочці. Продовжувати роботу не хотілося. Лена відклала тканину, підвелася, спираючись на стіл, і якийсь час стояла, звикаючи до ваги живота. Поперек ломило звично, тупо, зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому. Таке вона могла витримати без страху.
За вікном не світилося жодного вогника. Селище поринуло в ніч, вітер дедалі наполегливіше пробував димар. У кімнаті від цього здавалося затишніше: тепло відчувається особливо виразно, коли чуєш, який холод ходить надворі. Лена підкинула в піч два сухі поліна. Вони відразу затріщали, і на підлогу лягли тремтливі смуги світла.
Вона погріла руки біля вогню. Запахло смолою й нагрітим деревом. Після пережитого переляку хотілося зайнятися чимось простим, спокійним, пов’язаним із майбутнім, у якому все закінчиться добре. І їй раптом захотілося ще раз перебрати речі для дитини.
Придане збиралося довго. Із невеликої вчительської платні Лена відкладала то на одне, то на інше. Щось купувала в місцевій крамниці, витримуючи косі погляди, щось вимінювала. На в’язані речі пішла її стара кофта: Лена розпустила її й вечорами терпляче працювала з тією самою пряжею, з якої колись було зв’язане велике доросле тепло.
Усе лежало під ліжком, у фанерній валізі. У тій самій, яку шофер восени поставив у багнюку. Лена опустилася навколішки, вхопилася за ручку й потягла. Валіза зачепилася кутом за дошку підлоги, потім висунулася. Замочок коротко дзенькнув, кришка відчинилася.
Звідти війнуло сухою фанерою й старим клеєм. Серед цих запахів їй вчулося щось міське, іще не вивітрене з дна. Про колишнє життя нагадала навіть порожня річ, у якій вона привезла сюди все своє майно. Лена на мить затримала руки, потім почала виймати дитячий одяг.
Зверху лежали три сорочечки. Дві ситцеві, одна фланелева, тепла. Вона розправила їх на колінах, розгладила складки. Ситець холодив пальці, на швах був трохи грубіший, а фланель одразу здалася м’якшою й домашнішою. У цих маленьких речах майбутнє ставало не обіцянкою, а чимось, до чого можна доторкнутися.
Лена розгладжувала не лише складки після зберігання. Їй хотілося, щоб усе приготоване зустріло дитину чистим, теплим, дбайливо складеним. На багато що в неї не було ні грошей, ні права: не можна було покликати близьких, відкрито говорити про чоловіка, ділитися очікуванням, як діляться інші жінки. Але випрати тканину, довести до кінця чепчик, зібрати найнеобхідніше вона могла сама. І коли маленька сорочечка лежала перед нею рівно, з’являлося відчуття, що бодай у цій частині майбутнього життя все залежить від її турботи.
Чавунна праска грілася на печі. За місяці життя тут Лена навчилася користуватися нею без звичної міської розетки. Перевірила, чи досить вона нагрілася, розстелила на столі чисте полотно й узялася прасувати. Важке залізо повільно проходило по тканині, випрямляючи кожну складочку.
Від прогрітої пелюшки підіймався чистий знайомий запах. Він витісняв із пам’яті крамничну хлорку, мокрі валянки чужої черги, недобрі голоси. Лена раптом помітила, що наспівує. Не пісню цілком — тільки мелодію старої колискової, яку колись чула від матері.
Слова майже забулися. Десь виринав уривок, потім знову лишався один тихий наспів. Вона не намагалася відновити все. Праска рухалася, тканина ставала теплою, і цього було досить. Виття в димарі тягло свою ноту, а вона, не сперечаючись із ним, наспівувала іншу, ледь чутну.
Випрасувані речі лягали акуратною стоскою. Поруч був крихітний чепчик із зав’язками. На нього пішов тиждень: двічі Лена розпускала роботу й починала знову. Потім вона розгорнула пелюшки, уже м’які від прання, сповивальник, шматок стьобаної ковдрочки. Усе вміщалося на невеликій частині столу.
Розмір цих речей щоразу вражав її. Вона викладала маленьким дітям, застібала на них пальта, лагодила взуття. Але тут маленьким було все — рукав, зав’язка, горловина. Скоро в сорочечці буде не порожнеча, а живе тіло. Скоро їй доведеться не лише уявляти дитину за рухами всередині себе.
Лена піднесла фланелеву сорочечку до обличчя. Тканина ще зберігала тепло праски. Вона заплющила очі й вдихнула цей простий домашній запах, дозволивши собі на хвилину не думати про те, що може завадити. Їй хотілося зустріти маля так, як зустрічають будь-яку жадану дитину, навіть якщо все приготоване для нього вмістилося в старій валізі.
Чомусь вона була певна, що народиться хлопчик. Не знала, звісно, а саме відчувала, і подумки вже вибрала ім’я. Павло. На честь свого батька, якого втратила ще дівчинкою. Його обличчя в пам’яті збереглося погано, зате руки — великі, теплі — вона пам’ятала.
Павлик. Ім’я поки що не вимовлялося вголос. Восени вона вирішила його для себе й носила поруч з усіма іншими невимовленими словами. Тільки це мовчання було іншим: тут вона ховала не небезпеку, а радість, надто особисту, щоб віддавати її на чужі пересуди.
Розстеливши чисту ситцеву тканину, Лена склала туди сорочечки, чепчик і сповивальник. Зверху поклала обмінну карту. Сірий зошит у клейончастій обкладинці завів ще восени місцевий фельдшер; там були записані строки й огляди. Єдиний папір, який докладно говорив про те, що зараз відбувається з нею і з дитиною.
Вузлик вона лишила на лаві біля дверей. Щоб потім не шукати, не відкривати похапцем валізу й не згадувати, чи все взяла. Зараз їй здавалося, що попереду ще багато часу. Про те, де доведеться розгортати приготовані речі цієї ночі, Лена не могла й подумати…
