Увечері за стіною покашлював господар, порався по господарству, потім затих. Лена поправила ґніт лампи, засунула фіранку і перевірила, чи добре замкнені двері. Лише після цього дістала з-під сукні тонку сувору нитку.
На ній висіла обручка. Вона поклала її на долоню й піднесла до світла. Золото відливало тьмяно, без блиску. Усередині ще можна було розгледіти дві літери й дату; Лена й без того знала їх напам’ять. Ця маленька річ підтверджувала все, чого їй не можна було підтвердити жодній людині в селищі.
Обручка опинилася в неї на пальці тієї зими, в порожній кімнаті, де були присутні лише двоє свідків. Ненадовго. Потім її довелося сховати, погодившись терпіти до часу, коли ховатися більше не доведеться. Зняти її з шиї вона не могла. Повернути на руку — теж.
У документах Лена лишалася Ткаченко, носила дівоче прізвище. Прізвище чоловіка вона не вимовляла навіть тоді, коли в кімнаті ніхто не міг її почути. Так було велено, і вона розуміла причину. Відстані самі по собі не захищали: люди, від яких її сховали, вміли знаходити потрібну людину далеко від великих доріг.
Можна було пояснити сусідкам, чому вона тут. Можна було обірвати пересуди одним зізнанням. Але слідом за зізнанням пішли б запитання, чужі перекази, лист, що потрапив би не туди. І тоді зникло б усе, заради чого їй довелося виїхати. Мовчання було не гордістю і не бажанням надати собі загадковості. Іншого способу вберегтися їй не лишили.
Вона повернула обручку під одяг, ближче до серця, і присіла біля печі. Ножем обережно підчепила край дошки в підлозі. Дошка піддалася зі скрипом; з-під неї Лена дістала маленький згорток. У ганчірочці лежала фотографія чоловіка зі шрамом через брову.
Він дивився просто, без усмішки. Біля рота окреслювалися тверді складки, у погляді було знайоме важке спокійне зосередження. Лена провела пальцем по краю картки, ледь торкнулася обличчя й знову загорнула знімок. Тримати його на видноті не можна було. Фотографія повернулася в темряву під підлогою, а дошка — на своє місце.
Поки вона прибирала згорток, вітер змінився. Доти він лише шарудів десь над дахом, тепер ударив у стіну, загув у димарі. Лена відсунула фіранку. На чорному склі металися білі пластівці. Перший сніг прийшов одразу із зимовою люттю, заліплював вікно, стирав подвір’я й дорогу, якою вона приїхала.
Лампа здригнулася, і по стіні хитнулася тінь. Лена стояла біля вікна, притримуючи долонею живіт. У домі було тепло, пахло гасом і смолою. За стіною стало зовсім тихо. Можна було майже повірити, що сніг закриє її від усіх — і від тих, кого вона боялася, і від людини, на яку чекала. Що лишиться тільки дожити до весни, доносити дитину, дочекатися.
Вона торкнулася скла. По той бік під пальцями танули сніжинки. І в цю мить серед вітру почулися кроки. Важкі, обережні: хтось наближався до її ґанку. Потім скрипнула крига на сходах.
Лена перестала рухатися. Пів року вона чекала, що одного дня до неї постукають, і стільки ж часу боялася цього. Не можна було знати, хто дістанеться першим. На мить усе в ній звелося до слуху: крок, зупинка, тиша.
У двері вдарили тричі. Коротко, з проміжками. Майже так, як міг би постукати чоловік, якого вона мала впізнати…
