Стук повторився, і надія зі страхом так тісно зійшлися в ній, що вже не можна було відділити одне від одного. За ці кілька секунд Лена встигла уявити і повернення чоловіка, і прихід людей, яких він велів їй остерігатися. Долоня все ще лежала на склі. Там, де торкалися пальці, лишилися вологі сліди, а за вікном хуртовина розмивала світло ліхтаря біля паркану в тьмяну жовту пляму.
Нарешті вона змусила себе відійти. Знайомі дошки підлоги озивалися під ногами, і тепер кожен їхній скрип здавався надто гучним. Біля дверей довелося спершу намацати засув, потім повільно відсунути його, притримуючи залізо, щоб не брязнуло. Лена прочинила стулку зовсім трохи.
Перед нею стояв Григорович. Сніг забився йому в бороду, обліпив брови й плечі. Старий тримав каністру з гасом, а другою рукою притискав під полою кожуха щось світле. Він оббивав валянки об поріг; сніг, що осипався, відразу лишав на дошках мокрі плями.
— І чого ти замкнулася? Свої ж. Я дивився, гасу в тебе майже нема, от і приніс. А ще тримай.
З-під кожуха з’явився конверт із ліловим поштовим штемпелем. Один край відсирів, штемпель трохи розплився. Лена дивилася на конверт, поки старий ставив каністру в сіни й пояснював, що листоноша встиг заїхати до контори до того, як дорогу занесло.
— Лист тобі до запитання. Я там був, забрав. Нащо тобі самій по такій погоді ходити?
Папір нічого не важив, а взяти його виявилося важко. Лена простягнула обидві руки й відчула, як здригнулися пальці. Григорович це помітив, але відвів очі до печі. З таким виглядом, ніби зараз його цікавило тільки, як горять дрова і чи досить тепла в кімнаті.
— Дякую вам. Не варто було через мене в хуртовину виходити.
— Та яка ж це хуртовина? — хмикнув він. — Шістдесят вісім років живу, вже надивився. Поки що тільки сніг пішов.
З морозом у сіни зайшов запах махорки й старого кожуха. Старий не поспішав іти, переступав з ноги на ногу, насував шапку. Було видно: гасом і листом його прихід не вичерпувався. Щось іще він хотів сказати й добирав для цього такі слова, щоб не обтяжити її участю.
— Ти ось що. Біля колодязя всяке верзуть. Не зважай. Бабам нічим зайнятися, от і мелють, що в голову прийде.
Він подивився не на неї, а в темні сіни.
— У мене живи спокійно. Тут тебе ніхто не скривдить.
Після цього Григорович щільно причинив двері, притиснувши їх плечем. На сходах знову скрипнуло, кроки віддалилися. Лена засунула засув і лишилася з листом у руках. Вона вже встигла помітити головне: почерк на конверті був не чоловіків.
Від цього ставало водночас легше й страшніше. Не він написав. Але ж хтось написав замість нього. Отже, лишився хтось, кому не байдуже до неї, хто знає її адресу, добирає обережні слова. Вона поклала конверт на стіл і притисла долонею, хоч ніякий вітер у кімнаті не міг його понести.
Лампа горіла спокійно. Тінь від її плечей лягала на стіну й збільшувалася, коли Лена нахилялася до столу. Вона не розкривала листа, поки не відчула, що більше не може просто дивитися на чужі літери. Потім обережно відкрила конверт.
Усередині було лише кілька рядків. Вони були складені так, щоб стороння людина нічого не зрозуміла. Сухі, стримані слова не давали відповіді на запитання, заради яких вона чекала пошти. Лена прочитала їх двічі, потім наблизила аркуш до лампи й прочитала ще раз. Здавалося, при іншому освітленні може виявитися щось недомовлене. Нічого не виявилося.
Єдине, що можна було зрозуміти без сумнівів: там, далеко, про неї не забули. Решти їй, як і раніше, не дозволяли знати. І з цим треба було жити далі — з кількома рядками, які не обіцяли доброго й не підтверджували найстрашнішого.
Вона помічала кожне обмеження листа. Там, де хотілося побачити ім’я, стояв обережний зворот. Там, де мала з’явитися проста відповідь, фраза обривалася. В іншому житті така стриманість здалася б їй холодністю. Тепер доводилося розуміти її як необхідний захист і все одно страждати від того, що захист не вміє втішати. Лена не сердилася на незнайому руку, яка виводила ці слова. Вона лише намагалася знайти в готовому тексті хоч трохи більше, ніж їй мали намір повідомити, і щоразу поверталася до тих самих кількох рядків.
Вона сховала листа під розсохлу дошку підлоги, туди, де лежали ще два. Дерево було сухе й холодне. Лена добре знала, куди натиснути, щоб край підвівся, а потім ліг назад без помітної щілини. Закінчивши, вона ще якийсь час дивилася на підлогу, ніби листи лишилися перед очима.
Уночі сон не приходив. Вона лежала на спині, тримаючи долоні на животі, і відчувала під ними рідкі рухи дитини. Лампу гасити не стала. При її світлі було видно тріщини в побілці: одна тяглася від кута до стельової балки, друга розгалужувалася, ще кілька перетинали порожній простір над ліжком.
Лена взялася рахувати. Треба було зайняти думки чимось, що не мало стосунку ні до листа, ні до далекого міста. До семи вона доходила, далі збивалася й поверталася до першої тріщини. Потім знову збивалася на тому самому місці. У хліві зітхав і переступав Бурко. Цей теплий, домашній звук краще за будь-які вмовляння нагадував: поруч є живі істоти, ніч колись мине.
Ранок приніс тишу. Після вчорашнього вітру вона здавалася майже неправдоподібною. Сонце освітлювало чистий сніг, від якого різало очі; дим над господаревим димарем піднімався прямо, не відхиляючись. Лена вийшла на ґанок, і мороз одразу стягнув шкіру на вилицях.
Біля дровітні працював Григорович. Сокиру він підіймав невисоко, зате кожен рух припадав точно. Поліна розколювалися з сухим тріском, відлуння долітало до сараю. У цій роботі відчувалася звичка людини, яка давно перестала марно витрачати сили.
Лена підійшла, щоб набрати дров. Старий зупинив її, навіть не обертаючись:
— Ти багато не хапай. Два поліна візьми, ну три. Я сам наколю, тільки потроху носи. Тобі важке не можна.
Вона завмерла з простягнутою рукою. Жодних запитань про вагітність не прозвучало. Він не подивився на живіт, не став пояснювати, що помітив і коли. Але все вже було сказано цими кількома словами. Старий знав — і не збирався користуватися своїм знанням, щоб дістати право розпитувати.
Лена взяла два поліна, як він велів. Не більше. Усередині ворухнулася вдячність, від якої було важко говорити. Вона мовчки віднесла дрова, потім повернулася зі штопанням і сіла біля стіни на цурбак. Тут менше дуло й діставало низьке сонце.
У руках у неї була його сорочка. Увечері Григорович залишив її на лавці, ніби випадково, діркою на лікті назовні. Прямо попросити про допомогу він не став. Лена теж не заводила про це розмови: просто підібрала нитки й узялася до роботи.
Голка йшла рівно, стібки лягали один біля одного. Іноді пальці починали мерзнути, доводилося дихати на них і лише тоді знову брати нитку. Старий колов, вона шила. Довго їхнє спілкування складалося лише з цих рухів: підняти сокиру, підтягнути нитку, посунути розколоте поліно, розправити тканину.
З боку вулиці вряди-годи долинав скрип саней. Бурко пирхав у хліві. Пахло свіжою деревиною, смолою й гіркуватим димом, який на морозі тримався близько до землі. Поруч із цією людиною можна було сидіти й мовчати без страху, що мовчання вважатимуть образою. Лена майже відвикла від такого спокою, і тому сам він викликав тривогу — надто багато доброго в її житті виявлялося недовгим.
— Послухай мене, — сказав Григорович, лишаючи сокиру в колоді. Він витер чоло рукавицею. — Щоб ти завчасу не лякалася. Тобі ж узимку народжувати доведеться, в холоди?
Голка завмерла. Лена не підвела голови.
— Узимку. Якщо все добре буде.
— Ну, значить, домовимося одразу. Наш фельдшер ще невідомо в якому стані виявиться. А лікарня, сама знаєш, за чотирнадцять верст. По льоду туди взимку добираються.
Він кивнув туди, де за дахами проходила річка. Для нього дорога була знайомою частиною життя, для неї — поки що тільки числом, яке вона чула дедалі частіше.
— Якщо що почнеться, у стіну стукай. Хоч уночі, хоч коли вітер розгуляється. Запряжу Бурка й довезу. Кінь старий, зате дорогу знає. І я ще не такий старий, щоб тебе не відвезти.
Він говорив буденно, як про дрова чи пошту. Ніякого подвигу наперед за собою не числив, подяки не чекав. Закінчивши, знову взявся за сокиру. Поліно розкололося, бризнули тріски, і цей рух ніби закріпив сказане: вирішено, обговорювати більше нічого.
Лена сиділа із сорочкою на колінах. До горла підступило тепло, що заважало дихати. Із злобою вона навчилася давати раду: мовчати, тримати обличчя, йти, не озираючись. З добротою було важче. Вона змушувала відчути, скільки сил уже пішло на те, щоб ні в кого нічого не просити.
Подякувавши, Лена зібрала шиття й повернулася до кімнати. Не через небажання побути поруч: просто наступна фраза могла видати її голосом. А казати правду цьому старому було не можна, хоч як їй хотілося саме йому все пояснити.
Вона не сумнівалася в його порядності. Через те й берегла його. Людині, яка дізналася б, хто вона, чию дитину носить і чию обручку ховає, могло стати небезпечно. Це їй пояснили в місті перед розлукою — спокійно, виразно, не лишаючи місця для зручних винятків. Довіряти добрій людині й наражати її на ризик — різні речі.
Лена стиснула обручку крізь тканину. Маленький обідок уже нагрівся від тіла. Крім нього й дитини, майже ніщо не пов’язувало її з життям, де вона не мала зважувати кожне слово. Те життя тепер доводилося згадувати частинами, ніби довго дивитися на нього було боляче очам.
Восени вісімдесят сьомого все виглядало інакше. Лена знімала куток у тихої самотньої жінки, викладала в школі на міській околиці. По суботах ходила до великої бібліотеки. Книжки були потрібні, але ще потрібнішою іноді виявлялася сама читальня: високі зали, зелені лампи й тиша, в якій ніхто нічого від неї не вимагав.
Вона любила приходити рано. За вікнами трималося сіре світло, а всередині вже було тепло. Пахло пилюжним папером і нагрітим металом настільних ламп. Варто було перегорнути сторінку, як шелест ставав чутний далеко довкола. Цей лад її заспокоював; можна було сісти, розкласти книжки й кілька годин належати тільки читанню.
Чоловік сидів біля вікна, через два столи. Завжди на одному місці, в темному застебнутому костюмі, з прямою спиною. Перед ним лежали папки й підшивки, з яких він робив виписки дрібним рівним почерком. Сусідні стільці рипіли, проходили люди, сонячний промінь повільно перебирався по столу — він майже ні на що не відволікався.
Спочатку Лена його не помічала. Потім стала мимоволі шукати очима. У цій людині було спокійне зосередження, що відрізняло його від вічно заклопотаних міських знайомих. Воно не напрошувалося на увагу, не вимагало, щоб хтось його оцінив. Він просто сидів і займався своєю справою, а поруч чомусь хотілося менше метушитися.
Знайомство почалося з книжки на верхній полиці. Драбину віднесли до інших стелажів, і Лена намагалася дотягнутися сама. Підвелася навшпиньки, зачепила корінець, лише підштовхнувши том углиб. Наступної миті поруч опинився той самий читач.
Він легко зняв потрібну книжку й простягнув їй. Вони на мить торкнулися пальцями над потертою палітуркою. Рука в нього була суха й тепла.
— Дякую, — прошепотіла Лена, пам’ятаючи про читальну залу.
— Будь ласка.
Усього одна негучна відповідь. Низький, спокійний голос вона запам’ятала раніше, ніж як слід роздивилася обличчя. Пізніше в холодній кімнаті далекого селища їй буде досить згадати, як він звучав, щоб утриматися, коли більше триматися виявиться ні за що…
