Лена лишилася під дашком. Після лікарняного тепла мороз видався майже відчутним на дотик. Він одразу проник під одяг, схопив обличчя, заважав вдихнути. Завірюха рідшала, серед снігу проступали зорі, однак полегшення не було: нерухомий холод обступав з усіх боків.
Вона обережно спустилася трьома сходинками, тримаючись за поруччя. На подвір’ї не виявилося ні саней, ні коня. Тільки велика чорна машина стояла біля ґанку; пара від її капота вже не підіймалася. На місці Бурка лишився збитий копитами сніг і дві колії, що вели до зачинених воріт.
— Григорію Михайловичу…
Голос вийшов хрипкий і слабкий. Вона покликала ще раз, зробила кілька кроків і зупинилася. Сил іти не було. Опустивши очі, побачила ланцюжок власних слідів: глибокі нерівні ямки тяглися від ґанку, то сходили вбік, то поверталися.
Ці сліди здавалися чужими. Лена пам’ятала, як ходить зазвичай, а по снігу пройшла ніби інша жінка — важка, хвора, ледь владна над ногами. Від цієї дивної невідповідності вона на мить розгубилася. Усе відбувалося з нею, але впізнати себе в цих ямках не виходило.
За воротами загупали. Кулаком, долонею, розпачливо й нерівно.
— Лено! Де ти? Озвися! Відчиніть, там породілля!
То був Григорович. Він був зовсім близько, по той бік дощок, і нічого не бачив. Лена рвонулася на голос, але тут же зігнулася від нової перейми. Біля стіни стояв покинутий віз; вона вхопилася за крижане залізо й не втримала крику.
Біль відрізав її від усього іншого. Голос старого лишався десь поруч, але відповісти не виходило. Треба було перечекати, знову вдихнути, змусити ноги рухатися. Коли відпустило, вона підвела голову й почула, що стукіт змінився, а крики долинають уже з іншого місця.
Григорович намагався знайти прохід. Грюкав у ворота, обходив паркан, кликав. Зсередини йому веліли забиратися, поки не зробили гірше. Дошки були глухі, засув містився з іншого боку. Він не знав, чи випустили Лену, і тому не міг зрозуміти, куди тягнутися по допомогу насамперед.
Жодне вікно не відчинилося. Ніхто не відсунув фіранки, не відповів, де жінка. Мерзлий двір за парканом лишався для нього недоступним, хоч він привіз її саме туди, де мали допомагати. Старий продовжував метатися, поки вистачало сил і голосу.
Бурко тим часом починав тремтіти. Після дороги нерухомість забирала в коня останнє тепло. Він осідав, переступав, не міг зігрітися роботою, якої більше не було. Григорович бачив це й розумів: ще постоять — не лишиться можливості везти взагалі когось.
Він вирішив повернутися по підмогу. По повитуху, по людей, по когось живого, хто зуміє допомогти й не злякається районного начальства. Продовжувати бити в дошки означало тільки виморозити себе й коня. У його рішенні не було байдужості; був розпач людини, позбавленої доступу до тієї, заради кого він зробив усе можливе.
Григорович повернув сани до селища. Він не знав, що Лена у дворі, всього за двадцять кроків, і теж чує, як відходить остання можливість поїхати. Не знав, що їй не вистачило сил докричатися. Не бачив, куди вона рушить після його від’їзду. Старий гнав Бурка, думаючи, як устигнути повернутися з допомогою.
За воротами віддалявся скрип полозів. Стук копит ставав тихішим, потім розчинився зовсім. Лена стояла, притискаючи до грудей вузлик, і слухала, поки ще вдавалося розрізнити хоч щось. Потім лишився тільки морозний двір.
Тепер усе стало ясно. Назад їй не доїхати й не дійти. Коня поруч немає, ворота замкнені. До лікарні її не пустять. За дверима є люди, світло, ліжка, але там уже вирішили, що вона до них не належить. А дитина не перестане народжуватися від того, що їм ніде опинитися.
Вона ще раз повернулася до ґанку. У цій спробі було мало розрахунку, одна вперта надія, що двері все-таки піддадуться. Лена піднялася сходами, чіпляючись за поруччя, взялася за холодну скобу і потягла. Засув тримав міцно.
Вона потягла знову, вже знаючи відповідь. Зсередини ніхто не наблизився…
