Наречена виправдовувала тривожні дзвінки нареченому, але в день весілля незнайомка порадила їй зазирнути в його багажник

У дверях балкона з’явилася Оксана з багатозначним виразом обличчя.

— Наталю, там уже почалися тости. Миколка попросив ведучого дати йому слово. Думаю, тобі час повертатися.

Наталія набрала повні груди повітря, намагаючись подолати тремтіння в колінах, і ступила назад до зали. Розмови вже стихли: гості приготувалися слухати нареченого. Микола тримав келих шампанського. На його обличчі було стільки самовдоволення, скільки буває в людини, упевненої, що ретельно розрахована справа вдалася.

— Дорогі гості, щасливішим, ніж сьогодні, я ще ніколи не був, — заговорив він упевнено й дзвінко. У цій відпрацьованій інтонації відчувалася звичка подобатися публіці. — У своїй дружині я знайшов і найближчого друга. З нею я готовий зустрічати будь-які випробування, які випадуть нам у житті, і проходити їх разом, рука об руку.

Пролунали оплески; серед них Наталія почула чийсь розчулений зітх. Людмила Василівна, яка сиділа неподалік, піднесла хустинку до очей. Ніжність на обличчі свекрухи була вдаваною, і тепер, після прочитаних листів, цей жест здавався Наталії частиною огидного, цинічного фарсу.

— Окремо хочу подякувати батькам моєї дружини, — продовжив Микола, трохи піднявши келих у їхній бік. — Ви довірили мені найдорожче — щастя вашої єдиної доньки. Сподіваюся, я зумію виправдати вашу довіру, стати опорою вашій родині й підтримувати вас у всіх починаннях.

У Сергія Петровича від стиснутих зубів випнулися жовна. Слова про довіру й родинну підтримку він вислуховував із крижаним спокоєм, за яким наче чекала свого часу лють: ще не настала мить для рішучого удару. Наталія стояла поруч із Миколою й чула, як він дякує її батькам. Тепер вона знала, що стоїть за цією вдячністю, і відраза до чоловіка наростала аж до нудоти. Він звертався до людей, яких збирався обдурити, дивився їм просто у вічі й говорив про опору, про щастя їхньої доньки. Його віртуозне вміння брехати вже не можна було відокремити від кожного вимовленого слова.

Останні слова Миколи знову зустріли оплесками. Ведучий оголосив перерву до наступної частини програми, і гості розійшлися залою: одні повернулися до частувань, інші продовжили розмови, перервані заради тосту. До Наталії підійшла Людмила Василівна з вином у келиху. На її губах трималася та сама холодна, оцінювальна усмішка, яку Наталія помітила вранці.

— Ну, невісточко, ось ми й стали однією родиною, — сказала вона, надавши голосу лагідного звучання. — Сподіваюся, моєму синові дісталася хороша дружина. Ти ж допомагатимеш йому в усіх справах? Особливо якщо йтиметься про сімейний бізнес твого тата.

Раніше Наталія могла б сприйняти це як невинне побажання. Тепер їй чулося зовсім інше: за турботою про сина стояв розрахунок, уже викладений у листуванні. Цей зміст різав слух, наче металевий скрегіт. Вона усміхнулася через силу, намагаючись не дати люті прорватися в голос.

— Звісно, Людмило Василівно, я його підтримаю. Що може бути важливішим за родину? Особливо таку, де ніхто не обманює одне одного.

Свекруха на мить насторожилася й пильніше подивилася на Наталію, наче вивчала її наново. Але швидко опанувала себе. Дивний тон невістки вона пояснила хвилюванням: святковий день був довгим і виснажливим.

— Звісно, люба, звісно, — відповіла Людмила Василівна й відступила на крок. — Піду дізнаюся в розпорядниці, чи все в нас за розкладом із подальшою програмою.

Наталія провела її поглядом. У сумочці завібрував телефон: Дмитро повідомляв, що вже під’їжджає до зали й буде через п’ять хвилин. Біля протилежної стіни стояв батько. Їхні погляди зустрілися, і Сергій Петрович ледь помітно кивнув. Час.

Микола тим часом весело розмовляв із друзями біля бару й поглядав на годинник. Схоже, прикидав, коли вдасться піти непомітно, пояснивши ранній від’їзд утомою молодят. Він не знав про викриття, що готувалося. Серед ста двадцяти запрошених його дружина повільно йшла до сцени, де для наступних тостів було приготовано мікрофон.

Коли Наталія взяла його, у залі почали стихати. Гості дивувалися: ніхто не очікував, що в розпалі вечора наречена сама попросить слова. Мікрофон ледь помітно тремтів у її руці. Зате голос виявився твердим і дзвінким; його сили вистачило, щоб зупинити навіть жваві розмови.

— Дорогі гості, перепрошую, що перериваю свято. Мені необхідно сказати вам дещо важливе. Далі мовчати я не можу.