Увечері вона зайшла по речі. Лариса Олегівна чекала в передпокої; очі в неї були мокрі й люті.
— Задоволена тепер? Шістсот тисяч! Через тебе шістсот тисяч коту під хвіст! Денисик через тебе три роки по двадцять дві тисячі на місяць віддаватиме. Через твою жадібність! Розумієш хоч, до чого ти нас довела?
— Я вас ні до чого не доводила, Ларисо Олегівно. Ви самі уклали договір, зі мною не порадившись. Внесли завдаток із грошей, яких у вас не було. Рішення ухвалювали ви.
— Жадібна, безсердечна! Уся в бабину породу.
Не відповідаючи, Дарія пройшла на кухню. На розкладному дивані сидів Дениско, втупившись у телефон.
Через два дні він спробував діяти інакше. Увечері Дарія прийшла від Антоніни Ігорівни по зарядний пристрій — і не впізнала квартири. Лариси Олегівни не було.
— Мама на пару днів до тітки Раїси поїхала, — пояснив Дениско.
Стіл у вітальні був накритий на двох. Дарія від самого весілля не бачила цієї білої скатертини. На ній стояли скляні свічники, горіли свічки, а на вечерю Дениско запік курку з яблуками — її улюблену. Він поголився, вдягнув білу сорочку, зачесав іще вологе волосся. Пахло одеколоном, який вона сама колись йому подарувала й любила.
— Даріє, побудь зі мною трохи, будь ласка. Присядь. — Він узяв її за руки.
Вона сіла.
— Я ідіот, — почав Дениско. — Заплутався в усьому. Мама все життя на мене тисне, а відмовити їй я не можу. І з будинком це вона вигадала. Я хотів, щоб у тебе нарешті був свій дім, щоб ти почувалася вдома. Я кохаю тебе. А тоді вночі я взяв телефон, щоб подивитися, чи надійшли гроші від покупців. Раптом тебе ошукали? Тільки перевірити хотів, більш нічого.
Він говорив довго. Посеред пояснень очі заблищали; Дениско відвернувся, провів по них долонею, попросив пробачення. Дарія дивилася й думала, що чотири роки тому ні на мить не засумнівалася б у його словах.
— Почнімо все заново, — продовжив він. — Без мами, без купівлі будинку, без цих грошей. Винайму кращу квартиру. На море з’їздимо, тільки ти і я, як раніше. — Він налив їй вина, усміхнувся тією усмішкою, яку вона пам’ятала з автосалону. — Одну дрібничку треба владнати, Даріє. Щоб мама заспокоїлася й дала нам спокій. Оформимо на мене довіреність. Звичайний папірець, про всяк випадок. Тебе, скажімо, у відрядження пошлють, а я зможу з банком розібратися, документи за тебе оформити. Нотаріуску я знайшов, нормальна жінка. Завтра об одинадцятій годині чекає. Швидко впораємося. Нічого особливого, сама формальність. Ми ж сім’я.
Дарія опустила келих на скатертину. Цю розмову вона багато разів чула на роботі. Вибачення, визнання провини, за яку зрештою відповідає хтось третій. Сльози. Обіцянки почати нове життя. А коли співрозмовник розм’якне — крихітне прохання. Папірець без жодного значення, про всяк випадок, для сім’ї. Знайомий сценарій тепер звучав за її столом, при свічках, а не в службових навушниках.
— Дениску, генеральна довіреність, посвідчена нотаріусом, дає право розпоряджатися всім моїм майном. Із нею можна рахунки відкривати й закривати, гроші отримувати, речі продавати. Щодня я слухаю людей, які через такий «папірець» позбулися всього. Ти пам’ятаєш, де я працюю?
Чоловік перестав усміхатися.
— Отже, ти мені не віриш?
— Після телефону серед ночі, після вкраденої скриньки й подарункового будинку на ім’я твоєї матері? Ні, Дениску. Не вірю.
Він схопився; свічка хитнулася й залила воском білу скатертину.
— Та пішла ти! — Сорочка наче враз стала йому затісною. — Я тут перед тобою навколішки, вечерю готую, а ти прокурором сидиш! Бабця твоя, викапана. Ходяча таблиця! Не можна з тобою жити. Неможливо, розумієш?
Схопивши ключі від автомобіля, Дениско вийшов і грюкнув дверима.
До курки з яблуками так і не доторкнулися. Дарія погасила свічки, трохи посиділа в темряві. Потім забрала зарядний пристрій і пішла назад до сусідки.
Антоніна Ігорівна сиділа на кухні над кросвордом, в окулярах.
— Пішов?
— Пішов.
Сусідка поклала окуляри на кросворд і довго дивилася на Дарію.
— Я дещо тобі не розповіла. Вважала, що чужа справа, а виходить, уже й моя. Ти ж казала про дерев’яну скриньку з годинниками?



















Поділіться враженням від історії
5Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Відчула страх,як можна жити з такими людьми які як хижаки хочуть чужих грошей.Рада що Дарія виграла суд і вся спадчина залишилась її.Дякую за розповідь
Насолоду від цікавої історії що щасливо і справедливо закінчилась
Гарна історія ,А головне повчальна .
Дуже повчальна історія
Згадала себе. Мене теж дурив чоловік, свекруха і її діти. Я виросла в сім'ї де довірою дорожили, де карали за брехню, крадіжку, наклеп. Я думала, що так було в усіх сім'ях. Про все дізналась після смерті чоловіка від уже дорослого сина. Він думав, що я знала і за те сердився, що я нічого не робила. Свекрухи половини дітей її не має. Після цієї розповіді я зрозуміла чому син вигнав всю родину чоловіка з двору на другий день після похорону. Я ще тоді насварила сина, що так не можна. Він до цих пір нічого не розповів, не хоче тривожити. Хоч з часом я сама стала догадуватись. Сумно.