Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Напередодні ювілею Даша захистила спадщину від переказів, а вранці чоловік і свекруха приїхали з планом купівлі будинку

Частина 6 з 21

Вона розвернулася й закрокувала назад путівцем.

— Даріє! Куди пішла? — крикнув Дениско. — До міста тридцять кілометрів!

Вона навіть не озирнулася. До зупинки залишалося хвилин п’ятнадцять пішки путівцем. Поки Дарія йшла, ноги промокли; вітер налітав із полів і бив в обличчя дрібною крижаною крупою. Вона дивувалася собі: сліз не було. Усередині — порожнеча та ясність, такі самі, як того дня, коли дід підійшов до всіх годинників у будинку й зупинив їх. Тільки тепер із її власним часом відбувалося інше. Він не завмер. Уперше за чотири роки Дарія відчувала, що він іде правильно.

Біля зупинки чекала стара маршрутка. Водій курив біля відчинених дверей. Подивився на Дарію — мокре волосся, непокрита голова, легка куртка — і мовчки відкинув переднє сидіння.

— До міста?

— До міста — сто вісімдесят. Грійтеся, пічка в мене добра.

Усю дорогу Дарія дивилася за вікно, поки телефон у кишені вібрував знову й знову. Чоловік, свекруха, знову чоловік, невідомий номер — мабуть, Олег. Слухавки вона не брала. Лише зазирнула в повідомлення. Дениско написав коротко: «Повернися! Не ганьби мене перед людьми». У Лариси Олегівни вийшло довго, з помилками; закінчувалося погрозою: «Ти ще пошкодуєш, що так із нами». Дарія вимкнула звук.

У квартирі ніхто не шумів. На кухні залишався неторканий торт, так і не вийнятий із коробки. Ранкові хризантеми в’янули на тумбочці: до води тоді руки не дійшли. Дарія машинально налила води у вазу, поставила квіти, зняла мокрі кросівки й увімкнула чайник. Потім попрямувала до книжкового стелажа, сама до пуття не розуміючи навіщо.

Мабуть, по звичну розраду: відкрити дідову скриньку, зігріти долонею срібного «Павла Буре», почути рівне, чесне биття маленького серця.

Скриньки на верхній полиці не було.

На світлому дереві, там, де вона стояла, вирізнявся чистий прямокутник без пилу. Біля самого краю лежала темна шпилька з перлинною кулькою. Такі Дарія бачила у святковій зачісці Лариси Олегівни. Згадалася велика сумка, міцно притиснута до боку, і пів хвилини тиші в передпокої, поки вона перевдягалася.

Телефонувати вона поки не стала. Вчинила так, як чинила на роботі з підозрілими випадками: спочатку все зафіксувала. Сфотографувала порожню полицю з чистим слідом від скриньки, окремо — незайману шпильку. Лише зробивши знімки, підхопила її паперовою серветкою, сховала в маленький прозорий пакетик і поклала в шухляду стола.

З теки зі спадковими документами Дарія дістала звіт про оцінку колекції. Його склали понад рік тому, коли нотаріуска в Ольховецьку оформлювала спадщину: без оцінки не можна було розрахувати мито. Фахівець, який приїхав з обласного центру, дві години працював у дідовій майстерні. Кожен годинник фотографував із двох боків, відкривав кришки й записував номери механізмів. Тепер перед Дарією лежали чотирнадцять аркушів із фотографіями — окремий аркуш для кожної з чотирнадцяти позицій. Підсумкова оцінка становила три мільйони сто тисяч. Із цієї суми 480 000 припадало на сам лише годинник «Павло Буре» з гравіюванням.

Поклавши папери біля телефона, вона набрала чоловіка. Він узяв слухавку після першого гудка.

— Ти куди поділася?! — загорлав Дениско. — Ти розумієш, що накоїла? Олег поїхав, старий кричить, у мами тиск!

— Де дідусева скринька, Дениску?

Тиша. Пауза була короткою, але Дарія її почула.

— Про яку скриньку ти говориш?

— Горіхову, з годинниками. Вранці була на полиці, зараз зникла. Твоя мама, поки я вдягалася, пів хвилини провела у ванній. А потім не випускала сумку, наче в ній зливок золота.

— Мою матір злодійкою називаєш?! — Голос чоловіка злетів угору. — Геть схибнулася на грошах у свій день народження?

— Я поставила запитання. Нікого поки не звинувачую. Де скринька?

— Увечері приїдемо, тоді поговоримо, — відрубав він.

О дев’ятій годині Дениско відімкнув двері своїм ключем. Лариса Олегівна пройшла за ним: зачіски вже не було, під очима залягли темні кола, але спину вона тримала прямо. Замість великої господарської торби в руках був маленький ридикюль.

— Сідай, — розпорядилася вона, наче приймала Дарію в себе.

Дарія не сіла.

— Скриньку я забрала, — спокійно повела далі свекруха. — Зберігатиму в себе. Сьогодні ти влаштувала істерику, чоловіка осоромила, нас посеред дороги кинула. Хтозна, що завтра утнеш? Віддаси дідову спадщину пройдисвітові, потім плакатимеш. Нехай залишається в мене, доки ти не заспокоїшся.

— Вам ця річ не належить, Ларисо Олегівно.

— Вона сімейна. Ти в сім’ї, мій син у сім’ї. І я маю право берегти наше добро…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

5

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Лариса ОлександрівнаУкраїна

Відчула страх,як можна жити з такими людьми які як хижаки хочуть чужих грошей.Рада що Дарія виграла суд і вся спадчина залишилась її.Дякую за розповідь

ВолодимирУкраїна

Насолоду від цікавої історії що щасливо і справедливо закінчилась

Надія.Україна

Гарна історія ,А головне повчальна .

ЛюдмилаУкраїна

Дуже повчальна історія

ЛюбовУкраїна

Згадала себе. Мене теж дурив чоловік, свекруха і її діти. Я виросла в сім'ї де довірою дорожили, де карали за брехню, крадіжку, наклеп. Я думала, що так було в усіх сім'ях. Про все дізналась після смерті чоловіка від уже дорослого сина. Він думав, що я знала і за те сердився, що я нічого не робила. Свекрухи половини дітей її не має. Після цієї розповіді я зрозуміла чому син вигнав всю родину чоловіка з двору на другий день після похорону. Я ще тоді насварила сина, що так не можна. Він до цих пір нічого не розповів, не хоче тривожити. Хоч з часом я сама стала догадуватись. Сумно.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Свекруха»

Усі історії рубрики