Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Напередодні ювілею Даша захистила спадщину від переказів, а вранці чоловік і свекруха приїхали з планом купівлі будинку

Частина 11 з 21

Дарія заплющила очі. Пароль від облікового запису зберігався в менеджері паролів її телефона. А код розблокування Дениско завжди знав. Вона його не приховувала; їй не спадало на думку, що треба приховувати.

— Отже, взяв мій телефон, знайшов пароль. Потім увійшов зі свого, а SMS прочитав у мене, поки я спала?

— Найімовірніше. Тепер ось що. — Ігор постукав по роздрукованому звіту. — Ти вказана позичальницею, тому маєш право отримати договір і відомості про переказ коштів. Подай запит через особистий кабінет і окремо надішли офіційне звернення. Потрібна письмова відповідь: картка одержувача, дата переказу, час, IP-адреса подання заявки. Якщо переказ був на твою картку, розбиратимемося одним способом. Якщо на чужу — зовсім іншим.

Через чотири дні мікрофінансова компанія відповіла. В обід Дарія сиділа на підвіконні в коридорі й тричі перечитала листа.

«Грошові кошти в сумі трьохсот сорока тисяч переказано на банківську картку, зазначену позичальницею під час оформлення заявки».

Далі стояли останні чотири цифри картки, а потім: «Держатель картки, за даними банку-емітента: Денис Т.».

Гроші отримав чоловік. Не вона.

Пів року тому він несподівано погасив якісь борги. Пояснював це то квартальною премією, то званням найкращого продавця місяця. Купив зимові шини, подарував матері рубіновий перстень. Саме він був у Лариси Олегівни на пальці в день народження Дарії.

Дарія сфотографувала листа, надіслала копію на свою робочу пошту й зробила дві роздруківки. Потім знову довго сиділа на підвіконні. Унизу, на парковці, дощ розмивав сіру листопадову кашу. Хотілося набрати Дениска й запитати лише: навіщо. Вона не набрала.

Дід казав, що хворого годинника криком не вилікуєш. Його треба розібрати, викласти деталі на чисту серветку й знайти несправність.

У суботу Дарія вирушила на Мідну вулицю. Головна пішохідна вулиця міста майже спорожніла; падав дрібний сніг, вітрини вже прикрашали до Нового року. Біля пам’ятника фотографувалися змерзлі туристи. Дарія неквапом проходила повз вивіски.

Контору, зазначену в чеку, вона знайшла швидко. Стара двоповерхова будівля з ліпниною, вхід до нотаріуса на першому поверсі. Через одні двері — невелика вивіска під старовину: «Ломбард. Скупка. Антикваріат. Годинники».

Дарія зупинилася. Дід би посміявся з такого сусідства. В одній будівлі можна дізнатися, як оформити чуже, і відразу ж закласти його. Двері в двері. Зручно.

Дзвіночок відгукнувся на відчинені двері знайомим дзвоном, як у дідовій майстерні. Дарія здригнулася. У маленькому теплому приміщенні під склом тіснилися брошки, персні, срібні ложки, коробочки із солдатськими медалями. Із кількох настінних годинників, що цокали, один — у корпусі з червоного дерева — поспішав. Вона почула це відразу.

За прилавком підвела очі маленька сухенька жінка. Сиве волосся було зібране високо у вузол, на шнурку висіла ювелірна лупа.

— Що вас цікавить, дівчино?

— Добрий день. Сказали, у вас бувають старовинні кишенькові годинники.

— Бувають, — пожвавішала жінка. — Вам які? «Мозер», «Буре», «Тіссо»? Нещодавно принесли кілька гідних екземплярів.

Дарія розгорнула звіт про оцінку й поклала на прилавок. На першій сторінці були дві фотографії срібного «Павла Буре», опис гравіювання всередині кришки та номер механізму.

— Я шукаю цей годинник і ще два з колекції. Вони належали моєму дідові, він помер два з половиною роки тому. Я успадкувала їх, ось свідоцтво. Тиждень тому годинники забрали без мого дозволу.

Жінка переводила погляд із фотографії на Дарію й назад, потім неквапно піднесла лупу до очей.

— Гуменюк… Григорій Якович. Ольховецьк. — Вона раптом прибрала лупу. — То це годинникар Григорій Якович!

— Ви знали його?

— Та його в усій області знали всі, хто хоч раз віддавав добрий годинник у ремонт! Мій покійний чоловік ще у вісімдесятих їздив до нього вчитися, щовихідних до Ольховецька. Казав: руки золоті, голова світла. — Жінка похитала головою. — Мене звати Єлизавета Костянтинівна. А ви, виходить, його онука?

— Дарія.

— Дарія… Чоловікові він про вас розповідав. Сиротою залишилася, казав, а слух — майстровий. Краще за деяких годинникарів хід розрізняє.

Горло перехопило. Дарія ковтнула, випросталася.

— Єлизавето Костянтинівно, ці годинники тут?

Господиня помовчала, встала й зникла в задній кімнаті. Повернулася з пласким металевим лотком. На сірому сукні лежали три годинники: срібний «Павел Буре», швейцарський «Мозер» із гільйошованою кришкою та залізничний, із паротягом.

Дарія нахилилася, не торкаючись їх. Прислухалася. «Буре» мовчав — тиждень ніхто не заводив…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

5

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Лариса ОлександрівнаУкраїна

Відчула страх,як можна жити з такими людьми які як хижаки хочуть чужих грошей.Рада що Дарія виграла суд і вся спадчина залишилась її.Дякую за розповідь

ВолодимирУкраїна

Насолоду від цікавої історії що щасливо і справедливо закінчилась

Надія.Україна

Гарна історія ,А головне повчальна .

ЛюдмилаУкраїна

Дуже повчальна історія

ЛюбовУкраїна

Згадала себе. Мене теж дурив чоловік, свекруха і її діти. Я виросла в сім'ї де довірою дорожили, де карали за брехню, крадіжку, наклеп. Я думала, що так було в усіх сім'ях. Про все дізналась після смерті чоловіка від уже дорослого сина. Він думав, що я знала і за те сердився, що я нічого не робила. Свекрухи половини дітей її не має. Після цієї розповіді я зрозуміла чому син вигнав всю родину чоловіка з двору на другий день після похорону. Я ще тоді насварила сина, що так не можна. Він до цих пір нічого не розповів, не хоче тривожити. Хоч з часом я сама стала догадуватись. Сумно.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Свекруха»

Усі історії рубрики