— спитала вона, хоча живіт уже звело холодним вузлом.
Рудін усміхнувся.
— Ти просто зрозумієш, хто тут розпоряджається долями.
Її повели довгим коридором. За ґратами миготіли обличчя, чулися приглушені голоси, важкі кроки відлунювали від стін глухим луною. І тільки тепер Лера зрозуміла: вона переступила межу, за якою вже не можна було повернути назад.
Двері шостої камери з брязкотом зачинилися за її спиною. Повітря всередині було густе, сперте, просякнуте чужими тілами, тютюном і застарілою злістю. Шестеро в’язнів повільно повернули голови.
Кремезний чоловік із гладко виголеною головою, що розвалився на нижніх нарах, усміхнувся так, ніби йому принесли розвагу.
— Оце так. Подарунок на вечір.
Лера стояла біля дверей і не ступала ані кроку. Вона відчувала, як її оцінюють: прискіпливо, жадібно, з неприємною цікавістю.
Інший в’язень, жилавий, із темними малюнками на руках, підвівся й підійшов ближче.
— Ти хоч розумієш, куди тебе кинули?
Лера стиснула пальці в кулаки, але відповіла спокійно:
— У місце, де люди давно забули, що таке гідність. Нічого нового.
Хтось хрипко розсміявся. Той сміх був не веселий, а колючий.
Голомозий підвівся. Його тінь лягла на неї важкою плямою.
— Тут твій значок нікого не врятує. Тут ти не охорона. Тут ти річ, яку нам залишили.
Він простягнув до неї руку. Ще двоє рушили слідом. Лера відступила на пів кроку, але спина майже відразу вперлася в холодну стіну. Вона спробувала вирватися, однак пальці вже вчепилися в її рукави.
Голомозий смикнув її до найближчих нар. Вона вдарилася плечем об край, повітря вирвалося з грудей. Різкий запах чужого подиху обпік обличчя. Лера вже відкрила рот, щоб закричати, але з дальнього кутка долинув низький, хриплуватий голос:
— Руки прибрали…
