Медсестра. У тебе донька скоро вступатиме? Нервовий час. Навіщо тобі перевірки, суди, розмови, виклики? Люди почнуть цікавитися, чому ти згадала тільки зараз. Хто тобі заплатив. Що з тобою не так. Що ти приховуєш.
Віра стиснула ручку сумки так сильно, що заболили пальці.
— Ти знову погрожуєш.
— Я попереджаю.
— Ні. Ти погрожуєш. Як тоді.
Гліб нахилився до неї.
— Тоді ти була розумніша.
Двері сусідньої квартири раптом відчинилися. На порозі з’явилася літня сусідка Тамара Юхимівна в домашньому халаті й з телефоном у руці.
— Вірочко, у тебе все гаразд?
Гліб миттєво відступив і натягнув усмішку.
— Усе добре. Старі знайомі розмовляють.
— Я чула, — сухо сказала сусідка. — Тому й вийшла.
Віра повернулася до неї. Голос здригнувся, але вона вимовила ясно:
— Тамаро Юхимівно, будь ласка, викличте поліцію. Цей чоловік мені погрожує.
Усмішка Гліба зникла.
— Ти з глузду з’їхала?
— Іди, — сказала Віра. — Зараз.
Він подивився на сусідку, на телефон у її руці, потім знову на Віру.
— Ти пошкодуєш.
— Оце теж нехай залишиться на записі, — сказала Тамара Юхимівна й підняла телефон вище. — Я знімаю.
Гліб вилаявся крізь зуби й пішов униз. Віра стояла, поки внизу не грюкнули вхідні двері. Потім ноги в неї підкосилися. Сусідка підхопила її під лікоть.
— До мене. Чаю наллю.
— Мені додому треба…
— Додому потім. Ти біла як стіна.
На кухні в Тамари Юхимівни було тепло, пахло м’ятою й свіжим хлібом. Віра сиділа на табуреті, обхопивши чашку, і ніяк не могла вгамувати тремтіння.
— Я ж розуміла, що він може прийти, — прошепотіла вона. — Думала, готова.
— До таких не готуються, — відповіла сусідка. — Таких треба витягати на світло.
Запис із погрозами став ще одним маленьким каменем у стіні доказів. Черговий інспектор прийняв заяву без особливого ентузіазму, але прийняв. Юрист фонду попросив зберегти оригінал відео. Увечері Артем подзвонив Вірі.
— Ти в порядку?
— Не зовсім.
— Розумію.
— А ти?
Він тихо всміхнувся.
— Теж не зовсім.
Вони трохи помовчали. Дивно, але мовчання не здавалося незручним.
— Соня питала, чи злякалася ти остаточно, — сказав Артем.
— І що ти відповів?
— Що злякалася. Але не остаточно.
Віра вперше за кілька днів усміхнулася.
— Передай їй, що вона має рацію.
Перевірки просувалися повільно. Гліб намагався тиснути через знайомих, писав колишнім однокласникам, називав Артема мстивим невдахою, а Віру — «жінкою з розхитаними нервами й фантазіями». Але щось змінилося. Люди вже не поспішали сміятися разом із ним.
Роман повідомив, що готовий підтвердити поведінку Гліба на зустрічі. Ольга дала письмове пояснення про публічні звинувачення. Діна згадала, що ще в школі Гліб хвалився, ніби може відчинити будь-яку шафку звичайною скріпкою. Дрібниця — але тепер і вона лягла в загальну картину.
Найважливіший дзвінок пролунав за місяць.
Вірі подзвонила Лідія Воронова — та сама колишня староста, з чиєї шафки колись зник конверт. На зустріч вона не приходила, жила тихо, працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі й майже не з’являлася в загальному чаті.
— Віро, — сказала вона напружено, — Ольга дала мені твій номер. Це правда, що знову спливла та справа з грошима?
— Правда.
— Я думала, тільки я пам’ятаю.
Віра сіла на край ліжка.
— Що саме ти пам’ятаєш?
На іншому кінці дроту довго мовчали. Потім Лідія видихнула.
— Гроші повернулися не самі.
— Як це?
