Віра зніяковіла.
— Мабуть, так.
— Я Соня, — сказала дівчинка. — Тато казав, ви знайшли важливий блокнот.
— Знайшла, — Віра спробувала всміхнутися. — Щоправда, надто пізно.
Соня дивилася серйозно, майже по-дорослому. У шістнадцять діти, які пройшли поруч із хворобою й втратою, часто дивляться старшими за свої роки.
— Пізно краще, ніж ніколи, — сказала вона й знову вдягла навушник.
Артем тихо зітхнув.
— Вона прямолінійна.
— У тебе?
— У матір.
Вони зайшли всередину. Фонд займав колишній офіс із низькими стелями. На стінах висіли дитячі малюнки, біля входу стояли коробки з одягом і книжками. В одній кімнаті жінка перебирала теплі куртки, в іншій хтось тихо розмовляв із молодою матір’ю, яка плакала, стискаючи в руках серветку. Усе мало буденний вигляд: скрипучі стільці, чай у пакетиках, принтер, що зажовував папір. Ні урочистості, ні блиску. Віра раптом зрозуміла, чому Артем не розповідав про це за ресторанним столом. Це було не про статус. Це була справа, яку важко пояснити людям, звиклим міряти цінність людини машинами, годинниками й дорогими костюмами.
Після підписання протоколу вони вийшли у двір. Соня йшла попереду, перестрибуючи через калюжі.
— Важко? — запитала Віра.
Артем подивився на сіре небо.
— Що саме?
— Усе.
Він трохи всміхнувся.
— Гарне запитання. Так. Важко.
— Гліб не відступить?
— Просто так уже не зможе. Рада відхилила його пропозицію. Юристи подали заяви щодо підробки документів. Паралельно перевіряють пов’язані компанії. Це довго.
— Він небезпечний?
Артем відповів не відразу.
— Він звик, що його бояться. Це робить його небезпечним. Але не всесильним.
Віра зіщулилася від сирості.
— Я боялася його двадцять років, хоча навіть не бачила.
— Я теж, — сказав Артем.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Ти?
— Авжеж. Не щохвилини. Але варто було комусь згадати школу, гроші, ці розмови про «немає диму без вогню», і я знову ставав тим хлопчиськом. Хотів пояснити, довести, виправдатися. Потім перестав. Але це не означає, що перестав боятися.
Соня озирнулася.
— Тату, ми їдемо? Мені ще фізику робити.
— Їдемо.
Артем відчинив стару машину біля воріт. Не водій, не розкішний автомобіль, а звичайний сірий універсал із тріщиною на задньому ліхтарі. Він допоміг доньці сісти, потім затримався біля дверцят.
— Віро.
— Так?
— Ти не зобов’язана далі в це вплутуватися.
Вона повільно похитала головою.
— Зобов’язана. Тільки не перед тобою. Перед собою.
Він кивнув.
Гліб прийшов до Віри за три дні.
Вона поверталася з роботи пізно, з важкою сумкою й гудячими ногами. У під’їзді блимала лампочка. На другому поверсі хтось смажив рибу, запах стояв густий, домашній. Піднявшись на свій поверх, Віра побачила його біля своїх дверей.
Гліб був без піджака, у дорогому темному пальті. Обличчя осунулося, під очима лягли мішки. Але погляд лишився колишнім — оцінювальним, тиснучим.
— Нам треба поговорити.
Віра зупинилася на майданчику. Ключі дзенькнули в руці.
— Я тебе не кликала.
— Не влаштовуй сцену. П’ять хвилин.
— Іди.
Він усміхнувся.
— Усе така ж правильна. Тільки двадцять років мовчала, а тепер вирішила стати совістю класу?
Усередині у Віри піднявся старий холод. Той самий, шкільний. Ноги стали ватяними, але вона змусила себе випростатися.
— Я сказала те, що повинна була сказати.
— Ти сказала дурницю, яка може зіпсувати життя багатьом людям.
— Тобі?
— І тобі теж.
Він ступив ближче. Віра відступила до перил.
— Ти працюєш у клініці, так?
