Життя без прикрас— Ті два мільйони, — раптом сказав Назар. — Вони справді були?
Олеся подивилася на нього уважно.
— Ні. Це був блеф. На рахунку було сто тисяч. Мої. Вони там і лишилися.
Він довго мовчав. Потім розсміявся тихо, майже беззвучно.
— Отже, ти нас просто обвела навколо пальця.
— Я захищалася вашими методами.
— Жорстоко.
— Не жорстокіше, ніж те, що ви збиралися зробити зі мною.
Назар підвівся, підійшов ближче.
— Давай спробуємо спочатку. Я все зрозумів. Я поговорю з матір’ю. Я знайду нормальну роботу. Я стану іншим, Лесю. Клянуся.
Вона побачила в його очах надію, і ця надія була страшніша за злість. Він справді хотів вірити, що кількома правильними словами можна скасувати зраду.
— Ні, Назаре.
— Дай мені шанс.
— У тебе був рік. Ти прожив його так, як хотів. Тепер живи далі сам.
— Куди я піду? — у голосі з’явилися знайомі жалісливі ноти. — Мати стала нестерпною. Вдома пекло. Грошей немає. Усі мене гризуть.
Олеся відчула втому, але не жаль. Перед нею стояв дорослий чоловік, який і далі шукав жінку, здатну замінити йому опору, гаманець, адвоката і матір.
— Це не мої проблеми, — сказала вона. — Ти доросла людина. Вчися жити без чужої спини.
Вона вказала на двері. Назар ще мить дивився на неї, ніби намагався знайти в її обличчі стару Олесю — ту, яка жаліла, пояснювала, рятувала. Але тієї Олесі вже не було.
Біля дверей він зупинився.
— Ти хоч колись була зі мною щаслива?
Олеся відповіла не відразу.
— Була. На самому початку. Коли вірила, що ти інший.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.