Переїзд до північного міста виявився не втечею, а поверненням до себе. Олеся зняла на перший час невелику квартиру, а потім знайшла приміщення для галереї в старому районі: окремий вхід, високі стелі, широкі вітринні вікна, крізь які всередину падало м’яке сіре світло. Вона назвала галерею «Точка початку».
Назва з’явилася сама. Це й була її нова точка — місце, де колишнє життя більше не диктувало правил.
Ремонт тривав майже три місяці. Олеся сама вибирала колір стін, світло, полиці, кріплення, стіл для маленької кавової зони. Їй не хотілося створювати холодний елітний простір, куди люди заходять пошепки й бояться зайвий раз вдихнути. Вона мріяла про місце тепле, відкрите, живе, де молоді художники могли б показувати роботи без принизливих прохань і чужої поблажливості.
Вона їздила майстернями, піднімалася обшарпаними сходами, дивилася на полотна, що стояли лицем до стіни, слухала збивчиві розповіді про пошук форми й світла. Олеся більше не вірила красивим словам самим по собі. Вона дивилася на очі, на руки, на те, як людина говорить про свою роботу, коли не намагається сподобатися. Вона шукала чесність. І знаходила її в людях, які жили бідно, часто невпевнено, але горіли зсередини тим справжнім вогнем, який Назар лише зображав.
Вона купувала полотна й фарби тим, хто не міг дозволити собі матеріали, допомагала оформлювати перші продажі, знайомила художників із колекціонерами, але ніколи не робила з допомоги приводу для влади. Їй подобалося бачити, як людина, яка ще вчора боялася показати роботу, розправляє плечі після першого чесного відгуку.
Галерея поступово оживала. Перші виставки були скромними, майже домашніми. Приходили друзі художників, кілька колекціонерів, знайомі знайомих. Але роботи продавалися, про місце заговорили. Хтось писав захоплені відгуки, хтось сперечався, хтось повертався просто випити кави й знову подивитися на картину, яка не відпускала.
Олеся працювала багато, але інакше. Вона більше не почувалася загнаним конем, якого підганяють чужі строки. Тепер вона була схожа на садівницю: вибирала ґрунт, берегла паростки, раділа кожному новому листку. Гроші, як і раніше, мали значення, але вони більше не керували її диханням.
Минуле іноді приходило ввечері, коли за вікнами шумів дощ. Не Назар як людина, а образ першого закохання, дахів, віршів, чужого захопленого погляду. Олеся дозволяла цьому смутку побути поруч і піти. Вона більше не плутала пам’ять із бажанням повернутися…
