В останній день перед від’їздом квартира вже стояла порожня. Кімнати, позбавлені меблів, відгукувалися луною на кожен крок. У вітальні біля стіни стояла лише валіза — все, що Олеся вирішила взяти в нове життя. У цю мить задзвонив домофон.
— Це я, — сказав тихий голос.
Вона впізнала Назара одразу.
— Можна піднятися?
Олеся подумала кілька секунд. Їй не хотілося скандалу, але хотілося побачити його ще раз — не заради надії, а заради крапки.
— Піднімайся.
Він прийшов пішки. Через вічко вона бачила, як він повільно піднімається сходами, ніби кожна сходинка дається йому важко. Коли Олеся відчинила двері, перед нею стояв не той упевнений красень, якого вона колись кохала. Назар схуд, осунувся, у волоссі проступила рання сивина, погляд став тьмяним і винуватим.
— Ти продала? — спитав він, увійшовши до порожнього передпокою.
— Завтра угода.
— І їдеш?
— Так. Починаю спочатку.
Він пройшов до вітальні, сів на підвіконня. Колись затишна кімната тепер була гулкою, чужою. Вони мовчали, слухаючи приглушений шум міста за вікнами.
— Я прийшов попросити пробачення, — нарешті сказав Назар.
— Пізно.
— Знаю. Але я не можу жити з тим, що зробив. Я щодня згадую той вечір. Тост мами. Моє обличчя. Цю ідіотську усмішку. Ніби це був не я.
— Це був ти, — сказала Олеся спокійно. — Справжній. Без красивої оболонки. Людина, для якої схвалення матері виявилося важливішим за гідність жінки поруч.
Він здригнувся.
— Я кохав тебе.
— Можливо. Але твоє кохання нічого не вартувало в ту мить, коли треба було захистити мене.
Назар опустив голову.
— Усі відвернулися. Друзі кажуть, що я вчинив як остання свиня. Роботу знайти не можу, малювати теж. Мати звинувачує мене, каже, я не зумів тебе втримати. Родичі вимагають гроші за дорогу. Я на мілині.
Олеся слухала і з кожною фразою дедалі ясніше розуміла: він прийшов не лише каятися. Він знову приніс їй свої біди, ніби вона й далі була зобов’язана їх розгрібати. Його каяття пахло не стільки любов’ю, скільки звичною надією, що сильна жінка знову все виправить…
