Життя без прикрасТого ж вечора вона зателефонувала Ірині.
— У мене є пропозиція. Давай продамо агенцію.
На тому кінці довго мовчали.
— Ти зараз серйозно?
— Так. Я втомилася від цієї гонитви. Від клієнтів, які вважають нас прислугою. Від постійного відчуття, що варто мені зупинитися — і все завалиться. Я хочу жити, Іро. Не виживати, не перемагати щодня, а жити.
— І що ти робитимеш?
— Відкрию маленьку галерею. Тут, у місті біля води. Допомагатиму молодим художникам. Справжнім, не таким, як Назар, який ховав порожнечу за красивими словами.
Ірина зітхнула. Агенція була їхнім спільним дітищем. Вони будували її роками, майже без вихідних, вкладали сили, нерви, здоров’я. Відмовитися від неї означало визнати, що колишня мрія закінчилася.
— А ти? — спитала Олеся м’якше. — Ти ж теж втомилася.
— Втомилася, — після паузи зізналася Ірина. — Я іноді думаю, як було б добре поїхати до моря, зняти будиночок і писати свої детективи. Але ж це дурниці.
— Не дурниці. Просто ти раніше не дозволяла собі уявити, що можна інакше.
Вони проговорили майже до ранку. Обговорювали покупців, вартість, частки, можливі ризики. Чим довше говорили, тим ясніше ставало: продаж — не втеча, а визволення. Агенція мала ім’я, портфоліо, репутацію. Її можна було вигідно передати тим, хто хотів увійти на ринок і був готовий платити.
За два тижні Олеся повернулася до великого міста вже іншою. Не вилікуваною остаточно, ні. Але зібраною. Судова процедура минула швидко. Назар не з’явився, надіслав представника. Шлюб, що тривав лише кілька годин, визнали недійсним. Олеся вийшла з будівлі суду й довго стояла на сходах, відчуваючи не радість, а тихе визволення.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.