Будинок зустрів весільний кортеж байдуже: мокрий асфальт, облуплена фарба біля входу, знайомий скрип дверей. Гості вибиралися з машин, сміялися, поправляли одяг, хтось скаржився на тісноту в салоні. Мирон метушився біля багажника, перевіряючи портативний мікрофон на батарейках.
На четвертий поверх піднімалися галасливим натовпом. Ліфт уміщав не всіх, частина гостей ішла пішки. Мар’яна відчинила двері своєї квартири й на секунду відчула гордість: усередині все було готове. На столі — закуски, чайник наповнений, торт у холодильнику, зайві стільці розставлені. Оксана заздалегідь допомогла все підготувати.
Гості почали заходити до кімнати, знімати взуття, шукати, куди поставити подарунки. У передпокої стало тісно. Галина Степанівна зупинилася поруч із Богданом на порозі. Мирон став так, щоб його було видно всім, підняв мікрофон і прокашлявся.
Мар’яна відчула, як усередині в неї щось різко натягнулося.
— Дорогі гості! — загримів Мирон. — Прошу уваги! Зараз ми виконаємо одну дуже важливу традицію. Найдомашнішу, найсімейнішу!
Усі повернулися до нього. Мар’яна завмерла. На секунду вона подумала, що йдеться про те, щоб наречений переніс наречену через поріг. Банально, але нешкідливо. Мирон підняв руку, витримав паузу й оголосив:
— А тепер внесемо до дому справжню господиню!
Серце Мар’яни вдарило глухо й ніби провалилося. Вона не встигла нічого сказати. Богдан, широко усміхаючись, повернувся до матері, підхопив її на руки. Галина Степанівна кокетливо ахнула, обійняла сина за шию. Гості заплескали, хтось крикнув «ура», хтось засміявся, вирішивши, що це мила сімейна жартина.
Богдан переступив поріг квартири Мар’яни, несучи на руках не дружину, а матір.
Час став в’язким. Мар’яна бачила все надто виразно: як Галина Степанівна велично киває гостям, як Мирон сяє, задоволений ефектом, як Богдан обережно ставить матір на підлогу, як родичі аплодують, не розуміючи, що беруть участь не в традиції, а в захопленні.
Свекруха розгладила бордовий костюм, оглянула кімнату й голосно сказала:
— Ну от, тепер і вдома. Порядок наведемо — заживемо по-людськи.
Гості знову засміялися. Для них це було веселим продовженням бенкету. Але Мар’яна знала: це не жарт. Це був сценарій. Продуманий, узгоджений, розіграний при свідках. Наречену через поріг ніхто не переніс. У її дім внесли свекруху й оголосили господинею.
Усередині піднімалася не істерика, а холодна, рівна лють. Її обдурили. Її поставили перед фактом у день весілля, у власній квартирі, серед гостей, розраховуючи, що вона не наважиться заперечити. Богдан знав. Не міг не знати. Інакше не усміхався б так натягнуто, не стояв би готовий, не підняв би матір у ту саму мить.
Галина Степанівна вже пройшла до кімнати, оцінюючи диван, шафу, полиці.
— Диван, звісно, маленький, — сказала вона. — Нічого, я скромна, мені багато не треба.
Хтось хихикнув. Мирон підморгнув їй. Богдан стояв поруч із винуватою усмішкою. Мар’яна дивилася на них і розуміла з лякаючою ясністю: якщо зараз промовчати, все скінчено. Потім будуть сльози, тиск, «мамі нікуди», «вона вже тут», «потерпи». Потім речі переїдуть остаточно. Потім її власна квартира перестане бути її домом.
Ні. Так не буде…
