Ранок весілля почався з крижаної води. Неподалік сталася аварія, гарячу воду вимкнули без попередження. Мар’яна стояла під холодними струменями, стискала зуби й думала, що хтось забобонний точно побачив би в цьому знак. Вона забобонною не була. Вона звикла довіряти не знакам, а власним рукам.
Оксана приїхала о дев’ятій, з величезним пакетом косметики, феном, схожим на пристрій із фантастичного фільму, і рішучим виглядом людини, яка збирається врятувати світ.
— Ну що, наречена, будемо робити з тебе красу неземну?
— Спершу б бутерброд, — зізналася Мар’яна. — Я зранку нічого не їла.
— Ти з глузду з’їхала? Голодною на церемонію не можна. Знепритомнієш просто на нареченого, ото йому буде романтика.
Вони пили міцний чай на кухні, їли хліб із сиром і мовчали більше, ніж зазвичай. За вікном мрячив дощ, сірий і дрібний, але обіцяли, що до полудня небо проясниться. Мар’яна дивилася на свою чисту кухню, на фіранки, на горнятка, розставлені на полиці, і думала: сьогодні все зміниться. Питання тільки — в який бік.
— Ти знову про неї думаєш? — спитала Оксана, не називаючи імені.
Мар’яна кивнула.
— Боюся, вона щось утне.
— Тоді не дай їй. Це твоє весілля. І твій дім.
Зачіска зайняла майже дві години. Оксана закручувала локони, приколювала шпильки, бризкала лаком і весь час командувала не ворушитися. Мар’яна дивилася в дзеркало й не одразу впізнавала себе. Обличчя було тим самим, але в ньому з’явилася урочиста строгість. Макіяж вийшов легким, сукня — проста, біла, без зайвих мережив — сіла ідеально. Вона любила її саме за стриманість. Туфлі вибрала на невисоких підборах: сьогодні треба було не страждати, а триматися на ногах.
О пів на дванадцяту під вікнами зупинилася прикрашена машина. Водій, добродушний чоловік середніх років, відчинив дверцята й допоміг Мар’яні сісти. Оксана вмостилася поруч, поправила поділ і тихо сказала:
— Поїхали. Тільки пам’ятай: усміхатися можна, здаватися — ні.
Зала для церемонії була в красивій старій будівлі з колонами. Біля входу вже зібралися гості: родичі, друзі, колеги. Богдан стояв на ґанку в костюмі, з букетом троянд. Побачивши Мар’яну, він усміхнувся так щиро, що в неї на кілька секунд відступили всі страхи. Він підійшов, поцілував її в щоку й прошепотів:
— Ти неймовірна.
Мар’яна усміхнулася. У цю мить все знову здавалося правильним: він поруч, вона в білій сукні, попереду нове життя.
Галина Степанівна стояла трохи осторонь, у бордовому костюмі, з акуратною укладкою і золотою брошкою. Вона кивнула Мар’яні так сухо, ніби зустрічала не наречену сина, а співробітницю, яка запізнилася на звіт. Мар’яна привіталася, свекруха щось відповіла впівголоса. Холод від неї відчувався навіть серед квітів, усмішок і спалахів фотоапарата…
