Очевидне Марина визнала відразу. На візок справді подивляться в перші кілька хвилин. Потім Олексій заговорить, і увага переключиться на нього, бо його знання й манера мислити сильніші за будь-яке перше враження. Він мовчав. На обличчі водночас проступали гордість, злість і страх. Нарешті Олексій майже пошепки вимовив останнє слово сам: він боїться. Це зізнання далося важче, ніж розповідь про аварію, бо він звик вважати страх слабкістю й ховати навіть від себе.
Марина не кинулася запевняти, що все неодмінно буде добре. Вона кивнула й сказала, що його реакція нормальна. Олексій заперечив: боятися він не вміє. Марина відповіла, що це вміють усі, хоча не кожен називає почуття справжнім ім’ям. Він помовчав, не відводячи погляду; напруга в ньому не зникла, але осіла, втративши гострі краї. Після цього Олексій повідомив, що Марина поїде разом із ним. Це прозвучало не як запитання.
Вона підвела брову й попросила пояснити, навіщо вона потрібна на ділових переговорах людині, яка звикла працювати сама. Олексій довго добирав формулювання. З нею йому простіше — тільки так він зумів відповісти. У короткій фразі виявилося більше довіри, ніж у довгому зізнанні. Марина погодилася. Виїжджаючи з вітальні, Олексій додав, що сам знайде документи, але подякував за розпочату роботу. За два місяці це було перше вимовлене ним «дякую». Стіна між ними вже не лише пропускала світло: у ній виник прохід.
Зустріч призначили на середу, на першу годину дня, у переговорній ділового центру. Олексій вибрав приміщення й узгодив адресу самостійно. У понеділок увечері він повідомив Марині, що машина виїжджає рівно опівдні, і попросив: «Одягніться нормально». Це формулювання змусило її уточнити, що саме вважається нормальним. Він відповів: не одяг, у якому розбирають запилені папки. У себе Марина відчинила майже порожню шафу. Там знайшлися чорні штани, біла сорочка й куплений на розпродажі жакет, одягнений лише кілька разів. Іншого вибору не було, та й цей комплект виглядав досить строго.
У вівторок Олексій помітно нервував. Він двічі повертався до вже перевіреної цифри, а вечірнє читання перервав посеред фрази, хоч зазвичай вимагав закінчити розділ. Близько пів на десяту Марина закрила книжку й порадила лягати. Усе, що можна підготувати, вже підготовлено; далі залишається лише чекати, а чекати розумніше в ліжку, щоб уранці зберегти ясну голову. Олексій роздратовано заявив, що сам знає свої потреби. Марина спокійно зауважила: знати й виконувати — різні речі.
Вона майже вийшла, коли Олексій попросив посидіти ще хвилину. Дивлячись на власні руки, він нагадав, що шість років не бував серед сторонніх людей — якщо не рахувати лікарів, Дмитра й тих, хто жив у домі. Завтрашня поїздка означала зовсім інший масштаб. Він хотів знати: якщо стане важко, Марина не вдаватиме, ніби нічого не помічає. Вона пообіцяла сказати прямо і про те, що він дає собі раду, і про потребу піти, якщо така потреба виникне. Хвилюватися вона все одно буде, але обличчя постарається зберегти звичайним. Олексій уперше всміхнувся трохи помітніше й відправив її спати…
