Життя без прикрасОлена помовчала. Від неї чекали саме цього: грюкне дверима, напише заяву й посеред судових розглядів залишиться без заробітку.
— Звільнятися я не буду. У читальну залу вийду, але оформіть письмово: тимчасово, на ваше прохання. І посада за мною залишається.
Директор кивнув, полегшено видихнувши. З усього було видно, що готувався до скандалу.
Після тридцяти років у реставраційній лабораторії Олена опинилася за стійкою читальної зали. Тепер її робота полягала у видаванні описів, заповненні журналу відвідувань і нагадуваннях дослідникам, що фотографувати зі спалахом не можна. За скляними дверима колишня учениця Тетяна Романівна невпевнено розкладала на столі Оленині інструменти.
Почеркознавцеві довелося заплатити стільки, скільки Олена заробляла за три місяці. Людмила призначала помірну плату, але й вона була відчутною. Заощадження танули, і до листопада на накопичувальному рахунку нічого не залишилося. У середині листопада Олена розмістила оголошення й продала машину.
Молодий покупець із сусіднього села довго грюкав дверцятами. Питав, чому за таку доглянуту машину просять так мало.
— Гроші потрібні терміново, — пояснила Олена.
Із пересадкою біля ринку автобус тепер віз її до архіву сорок хвилин в один бік. Там, на пересадці, сірого ранку вона й побачила Софію Григорівну. Та стояла з плетеною сумкою біля овочевого прилавка, звично вибираючи яблука по одному. Олена зупинилася. Свекруха підвела голову, і на секунду вони завмерли одна навпроти одної серед людей із пакетами.
Софія Григорівна поставила сумку на прилавок, ступила до Олени. Уже поворухнула губами, ніби починала говорити, але з парковки пролунав короткий вимогливий сигнал. У знайомому темному седані за кермом сидів Михайло Павлович і дивився на дружину крізь лобове скло.
Вона більше не наблизилася. Взяла сумку, затримала на Олені довгий, наче винуватий погляд і пішла до машини, жодного разу не озирнувшись. Відібрані яблука залишилися на прилавку неоплаченими.
Під’їхав автобус. Сівши біля вікна, Олена всю дорогу думала про несказане. Що збиралася сказати жінка, від якої за двадцять два роки вона не почула й сотні слів?
Удома ставало важче. Сергій, як і раніше, ночував у майстерні, але після арешту будинку, мабуть, відчув себе впевненіше. Знову розпоряджався кімнатами: вмикав телевізор у вітальні, пересував крісло на веранді. Викликавши якось майстра до водостоку, довго пояснював, що й де тут у нього розташоване.
А ввечері привів Оксану. Олена працювала з документами на кухні, коли грюкнули бічні двері й із коридору долинув жіночий сміх. Першою з’явилася Оксана — біле пальто, у руці пляшка вина. Слідом Сергій.
— Я хотів Оксані майстерню показати, — голосно повідомив він, не дивлячись на Олену. — Їй старий інструмент цікавий.
І завмер в очікуванні. Олена з його обличчя бачила, якої реакції він домагається: сліз, крику, грюкання дверима. Потім родичам і судді можна буде розповідати про її агресивність, неврівноваженість — сама довела. Вона поклала ручку.
— Добрий вечір, Оксано. Ви знаєте, що суд наклав арешт на цей будинок? І що власниця тут я?
Оксана розгублено глянула на Сергія.
— Він сказав, будинок його.
— Сергій багато чого каже. Майстерня там, на стелажах інструмент. Вино пийте де завгодно, тільки мою кухню залиште.
Олена знову взялася до паперів. Хвилин через двадцять після того, як Оксана пішла до майстерні, почулося, як від’їхала машина. Більше в будинку вона не з’являлася.
На початку грудня надійшов експертний висновок. Почеркознавець державної експертної установи відвів дослідженню чотирнадцять сторінок: транскрипція підпису, його нахил, зв’язність, натиск, окремі ознаки. Підсумок був єдиний: «Підпис від імені Ковальчук Олени Миколаївни в розписці виконаний самою Ковальчук Оленою Миколаївною».
На наступному засіданні суддя прочитала висновок, а Гончар кивнув із виглядом людини, яка не сумнівалася в результаті. Людмила негайно попросила призначити техніко-криміналістичну експертизу. Суддя перенесла рішення щодо клопотання на наступне засідання, відклавши справу на місяць.
У коридорі Михайло Павлович зупинився навпроти Олени. Став так близько, що відчувався одеколон.
— Від власної руки не відмовишся, — неголосно сказав він. — Попереджав я Сергія: не бери дівку без роду без племені. Не захотів слухати.
— Михайле Павловичу, ви дванадцять років тримали мій підпис у сейфі. Не роду в мене немає, а совісті у вас.
Свекор лише всміхнувся й попрямував до виходу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.