Вхідні двері відчинилися несподівано рано. Тарас увійшов, зняв пальто, побачив Оксану на підлозі серед документів і навіть не здивувався. Лише на секунду затримав погляд на паперах, ніби перевірив, чи вчасно дійшла посилка.
— Тарасе, — її голос урвався. — Що це означає?
Він повільно послабив краватку.
— Те, що написано.
— Ти подав на розлучення? Ти хочеш забрати Марту? Дім? Усе?
— Я хочу закінчити цей фарс, — сказав він рівно. — Ти провалилася, Оксано. Як дружина. Як мати. Як людина, якій можна було довірити родину.
Вона дивилася на нього, не впізнаючи. Слова били по обличчю сильніше за крик.
— Я ростила нашу доньку. Я тримала цей дім. Я робила все, про що ти просив.
— Ти витрачала мої гроші й удавала жертву, — всміхнувся він. — Марті потрібна нормальна, сильна жінка поруч. Не ти, з твоїми сльозами, вічною втомою й скаргами.
Оксана підвелася, тримаючись за край дивана.
— Ти не маєш права забрати в мене доньку.
Тарас підійшов ближче. Його обличчя лишалося спокійним, але в очах було стільки холодної злості, що Оксана мимоволі відступила.
— Маю. І заберу. Мій адвокат уже зібрав усе, що треба. Ти підеш звідси без грошей, без дому і без Марти.
Він кинув погляд на сходи, переконався, що донька не чує, і тихо додав:
— Приготуйся. Навіть твоя маленька Марта підтвердить у суді, що ти погана мати.
Оксана завмерла. Їй здалося, що підлога під ногами розкололася. Він хотів не просто розлучення. Він хотів, щоб проти неї обернувся весь світ, навіть її власна дитина…
