У твого Романа теж не все чисто було. Швидко він свою Ольгу забув, коли побачив підроблені знімки, ніби вона йому зрадила. Отак я її й позбулася. А потім, багато років потому, Роман зустрів якусь її родичку. Та йому й розповіла, що Ольга від нього народила. Донька, мовляв, росте. Роман як з ланцюга зірвався, наче навіть адресу роздобув. Помчав до них — і розбився дорогою.
Від цих слів Матвія Андрійовича затрусило. Він знав, що душа в Марини черства, але щоб настільки — уявити не міг. Не людина, а чудовисько. Старий відчув, як земля йде з-під ніг.
— Ти згубила мого сина своєю брехнею! — у розпачі видихнув він. — Ненавиджу тебе.
— Я згубила? — байдуже перепитала Марина. — А в нього своєї голови на плечах не було? Це він мені життя зіпсував. Боргів наробив, майже ні з чим мене лишив. От я й спилася. Тепер без пляшки жити не можу.
Вона окинула Матвія Андрійовича каламутним поглядом і знову стала гнати його геть.
— Набрид ти мені, старий, до чортів. Іди звідси. Не бачиш, мені зле? Мені ліки треба прийняти.
Старий застиг, мов укопаний. Ніколи він не бачив, щоб людина так жадібно тягнулася до спиртного. А Марина, ніби нічого особливого не відбувалося, похитуючись, поплелася до холодильника, дістала пляшку й припала до неї губами, наче до спасіння.
— Ну, воруши ногами, — буркнула вона, сьорбаючи просто з горла.
— Я піду, — насилу промовив Матвій Андрійович. — Тільки скажи адресу Ольги Соколової, матері Романової доньки.
— Чого? — Марина навіть присвиснула. — Я тобі довідкове бюро, чи що? Не знаю я, де вона живе. І знати не хочу. Зрозумів?
Матвій Андрійович не знайшов, що відповісти. На ватяних ногах він вийшов із квартири. Усередині в нього все тремтіло. Він ніяк не міг упорядкувати ні думки, ні почуття. У під’їзді в нього раптом стиснуло серце. Старий опустився на сходинку, ледве дихаючи, і закинув голову.
— Дідусю, вам зле? — почув він поруч тонкий дитячий голос.
Перед ним стояв хлопчик років восьми й дивився великими сірими очима зі щирою участю.
— Ні, хлопчику… зараз полегшає. Дякую тобі, — тихо відповів Матвій Андрійович, намацуючи в кишені серцеві таблетки.
Він завжди носив їх із собою. Поклав таблетку під язик, відчув гіркоту в роті. Посидів кілька хвилин. Трохи відпустило.
— Не зараз, — беззвучно прошепотів старий, звертаючись чи то до хвороби, чи то до долі. — Зачекай. Мені помилку сина виправити треба. Його доньку знайти. Мою внученьку. Знайду її, попрошу пробачення за те, що росла без батькової й дідової любові. Може, простить нас. Тоді й Роминій душі легше стане.
Він намагався втримати себе цією думкою. По старому зморшкуватому обличчю текли сльози — сльози безсилля, болю й утрачених років, коли він навіть не знав про свою кровну онуку. Ледве переставляючи ноги, Матвій Андрійович вийшов із під’їзду й сів на лавку у дворі.
— Де ж мені тепер шукати цю Ольгу Соколову та її доньку?
