Господи, де вони живуть? Це ж голка в копиці сіна, — з тугою прошепотів він.
І раптом внутрішній голос знову пролунав так виразно, що старий здригнувся: «Ну що, Матвію, знову голову повісив? Тобі велику справу треба зробити. Зберися. Якщо син адресу знайшов, і ти знайдеш».
«І справді, — подумав Матвій Андрійович. — Я ж колишній інспектор. Знайду Ольгу. Мушу знайти».
З чого почати, він довго не розумів. Майже всі, з ким він колись служив, давно розійшлися хто куди: хто на пенсії, хто вже лежав у сирій землі.
Старий сумно зітхнув, і тут його ніби осяяло. Він чув, що син його колишнього напарника Миколи тепер працює в міській поліції. Дмитро, здається, його звали. У школі був шибеником і двієчником, а виріс — людиною став.
Усіма правдами й неправдами Матвій Андрійович дістався першого-ліпшого поліцейського відділку. Була неділя. Молодий черговий Савін явно не чекав жодної серйозної роботи й ліниво дивився в телефон. Його спокій урвав старий, який, важко дихаючи, підійшов до віконця.
— Синку, допоможи старому. Мені потрібен Дмитро. Дмитро Бєлов. Він має в поліції працювати.
— Ти що, діду, жартуєш? — ліниво відгукнувся Савін. — Ти знаєш, скільки в місті відділків? Де я тобі того Дмитра шукатиму? Та ще й неділя сьогодні. Нікого немає. Один слідчий був, і той на виклик поїхав. Приходь завтра. Давай-давай, на вихід.
— Можна я слідчого дочекаюся і в нього спитаю?
