— тихо попросив Матвій Андрійович.
— Ні, не треба мені тут сторонніх. Іди, діду, іди, — далі стояв на своєму черговий.
Матвій Андрійович так розгубився, що більше не зміг вимовити ні слова. Він понуро повернувся до дверей.
— Господи, за що мені таке випробування? Чим я тебе прогнівив? — видихнув він і раптом відчув, що сили остаточно покидають його.
Ледве зачинивши за собою двері, старий сповз сходами вниз і знепритомнів.
Отямився він від яскравого світла, що било в очі. Розплющивши їх, зрозумів, що це сонце пробивається крізь нещільно засунуті штори. Потім відчув м’який дотик жіночої руки до своєї долоні й почув неголосний дівочий голос:
— Сергію Павловичу! Він отямився! Очі розплющив!
— Дуже добре, Танечко, зараз підійду.
— Я в лікарні, лікарю? — спитав Матвій Андрійович, побачивши білі стіни.
— Так, добродію, у лікарні. Матвію Андрійовичу, що ж ви себе зовсім не бережете? Серце у вас зношене, тиск страшенно підскочив. Гіпертонічний криз пережили. Якби не поліцейський, який вчасно викликав швидку, невідомо, чим би все скінчилося.
Сивочолий лікар уважно подивився на старого й похитав головою, наче батько, який вичитує нерозважного сина.
Матвій Андрійович пожвавився, згадавши все, що сталося до лікарні.
— Мені в поліцію треба! — хотів крикнути він, але замість крику вийшов слабкий хрип.
— Господь із вами, Матвію Андрійовичу, яка поліція? Вам спокій потрібен. Повний спокій! — обурився лікар.
— Не потрібен мені спокій. Знайдіть мені того поліцейського, який швидку викликав. Прошу вас, благаю, — благально мовив старий так гаряче, що лікар навіть відступив на крок.
— Добре, добре. Я все зроблю. Тільки заспокойтеся…
