Життя без прикрасМарія розгорнула книжку. В ігровій кімнаті за стіною шуміли діти, хтось сміявся, у коридорі медсестра просила не бігати. Життя йшло далі — нерівне, шумне, справжнє.
Марія почала читати. Голос спершу здригнувся, але потім зміцнів.
Вона читала недовго. Усього одну сторінку. Про хлопчика, який забув дорогу додому, але почув, як його кличуть, і пішов на голос. Артем стояв поруч, спираючись на тростину. Коли вона закрила книжку, він сказав:
— Ви тоді мене врятували.
Марія похитала головою.
— Ні. Я тільки читала.
— Іноді цього достатньо, щоб людина зрозуміла, що вона ще комусь потрібна.
Вона відвернулася до вікна, бо очі знову наповнилися слізьми.
За рік Марія отримала ключі від своєї маленької квартири. Будинок був звичайний: двір з облупленим дитячим майданчиком, під’їзд із вічно заїдаючими дверима, сусіди, які спершу віталися насторожено, потім звикли. У квартирі було всього тридцять два метри, зате свої. На кухні вміщалися круглий стіл, два стільці й полиця для книжок. Першою на цю полицю Марія поставила «Казки на ніч», поруч — нову книжку, яку вибрав Артем, і фотографію, де вони стояли біля вікна сьомої палати: вона з трохи втомленою усмішкою, він високий, худий, живий.
Компенсацію вона не витратила на дорогі речі. Купила ліжко з добрим матрацом, пральну машину й великий чайник. Решту відклала. Частину переказала у фонд допомоги дітям після тяжких травм — не той, паперовий і злодійкуватий, а справжній, де звіти були відкриті, а працівники відповідали на запитання без роздратування. Анна Вікторівна сказала:
— Дивись, знову впрягаєшся.
Марія всміхнулася.
— Тепер я знаю, де мої межі.
Вона не стала повертатися до старої лікарні. Її кликали — новий головлікар, офіційні вибачення, посада, надбавка. Марія прийшла на зустріч, вислухала, подякувала й відмовилася.
— Чому? — спитав новий керівник. — Ми готові відновити справедливість.
— Ви вже відновили документи, — сказала вона. — А життя я відновлю сама.
У хоспісі вона залишилася, але стала вести ще маленьку вечірню групу читання для дітей у реабілітаційному центрі. Не щодня, не до знемоги, не замість власного життя. Раз на тиждень. Приходила з сумкою книжок, сідала в м’яке крісло й читала тим, хто заново вчився говорити, ходити, тримати голову, терпіти біль. Іноді батьки сиділи поруч і плакали. Іноді підлітки робили вигляд, що їм байдуже, а потім просили продовження.
Одного разу після заняття до неї підійшла молода медсестра.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.