Свекруха здригнулася.
— Я маю на увазі… якби я знала…
— Якби ви знали, що в мене є гроші й підприємство, ви б говорили зі мною інакше. А якби я залишилася звичайною вчителькою, ваше ставлення було б припустимим?
Лідія Романівна відкрила рота, але не знайшла відповіді.
— Ви принижували мою доньку не тому, що знали чи не знали щось про мене, — продовжила мама. — Ви робили це тому, що вважали її нижчою за себе. Тому що її минуле здавалося вам недостатньо блискучим. Тому що вам було приємно нагадувати їй, що у вашому домі вона не рівна.
Назар стояв поруч, стиснувши щелепи.
— Маріє Остапівно, — сказав він, — мені соромно. Не лише за сьогоднішнє. За всі ці роки. Ви маєте рацію: я не захищав Оксану так, як мав.
Мама повернулася до нього.
— Назаре, ти не зла людина. Але слабкість поруч із жорстокістю часто стає її помічницею. Моя донька п’ять років жила під постійними уколами, а ти сподівався, що все якось саме мине.
Він зблід.
— Я розумію.
— Розуміти замало. Тепер доведеться діяти.
— Я буду, — тихо сказав він.
Мама знову подивилася на Лідію Романівну.
— А ви запросили мене подивитися, як у вас відбуваються весілля. Я подивилася. Розкішна зала, гарні квіти, дорога їжа, багато правильних людей. Але за всім цим виявилося надто мало поваги й надто багато пихи.
Свекруха опустила очі.
— Мені соромно, — прошепотіла вона.
— Сором корисний лише тоді, коли після нього змінюється поведінка, — відповіла мама.
Вона взяла мене за руку.
— Оксано, поїхали. Ти втомилася.
Я кивнула. Назар ступив за нами.
— Я поїду з вами.
— Ні, — сказала я. — Це весілля твоєї сестри. Залишайся до кінця. Ми поговоримо завтра.
— Оксано…
— Завтра, Назаре.
Він зупинився. Подивився на мене, потім на маму й повільно кивнув.
Надворі я нарешті вдихнула на повні груди. Прохолодне повітря здавалося майже ліками. Мама стояла поруч, усе така ж пряма, спокійна, але я помітила, що руки в неї трохи тремтять.
— Ти теж хвилювалася, — сказала я.
— Звісно, хвилювалася. Я ж не бронзова статуя.
Я обійняла її.
— Мам, чому ти справді мовчала? Усі ці роки. Я приїжджала до тебе, ми пили чай на кухні, ти питала про мою роботу, а сама в цей час керувала величезною компанією.
Мама зітхнула.
— Спочатку я мовчала, бо боялася невдачі. Не хотіла розповідати тобі про плани, які могли розвалитися. Потім — бо все стало надто великим, а я не знала, як пояснити, чому раніше приховувала. А ще боялася, що ти почнеш порівнювати себе зі мною. Вирішиш, що твоє життя менше, твоя робота не така важлива. Я не хотіла, щоб мій успіх тиснув на тебе.
— А ти знала, що я нещаслива?
