— Думала, так буде краще для тебе, — тихо відповіла мама. — Пробач, моя дівчинко.
Перші оплески пролунали невпевнено. Потім до них приєдналися ще. І ще. За кілька секунд зала вже аплодувала стоячи. Не всі, але більшість. Хтось сказав «браво», хтось підняв келих. Я відчувала, як навколо мене змінюється повітря.
Лідія Романівна стояла нерухомо. Уперше вона мала вигляд не владної, не їдкої, не господині становища, а жінки, яка на очах у всіх зруйнувала власну репутацію.
До нас підійшов високий чоловік років шістдесяти, один із головних ділових партнерів Руслана Петровича. Я знала його як Олега Семеновича Гончара. Зазвичай він тримався стримано й говорив мало, але зараз його обличчя сяяло щирим подивом.
— Маріє Остапівно! — вигукнув він. — То це ви? Не можу повірити. Ми ж зустрічалися на великому економічному форумі кілька років тому. Ваша доповідь про сучасне текстильне виробництво тоді половину зали змусила переглянути свої погляди.
Мама всміхнулася.
— Олеже Семеновичу, звісно, пам’ятаю. Рада знову вас бачити.
— Руслане! — голосно сказав Гончар, повернувшись до мого свекра. — Ти взагалі розумієш, хто в тебе сьогодні серед гостей? Це Марія Бойко, «Дім льону». Дуже серйозний гравець у галузі. Про них уже давно пишуть ділові журнали.
Руслан Петрович повільно підвівся. Його обличчя залишалося кам’яним, але погляд став іншим — важким, оцінювальним і водночас роздратованим. Він подивився на маму, потім на Лідію Романівну.
— Лідо, — сказав він тихо, але так, що почули всі. — Що ти влаштувала?
Свекруха опустилася на стілець. Мікрофон у неї забрали, здається, сам ведучий, обережно, ніби боявся нового вибуху.
Після цього свято вже не могло повернутися до попереднього сценарію. Музика знову заграла, офіціанти продовжили роботу, ведучий намагався жартувати, але гості обговорювали тільки те, що сталося. Одні підходили до мами, згадували, де чули про її компанію. Інші просили візитівку. Треті говорили про співпрацю, про тканини, про постачання. Одна дама, власниця мережі салонів домашнього текстилю, зізналася, що давно продає продукцію «Дому льону» і вважає її однією з найкращих у своєму сегменті.
Маму швидко пересадили з кутка. Тепер вона сиділа майже в центрі зали, поруч з Олегом Семеновичем і ще кількома важливими гостями. Вона не тріумфувала. Не кидала переможних поглядів на Лідію Романівну. Вона просто спокійно розмовляла з людьми, відповідала на запитання й трималася так природно, ніби саме там і мала сидіти від самого початку.
Я стояла поруч із Назаром.
Він довго мовчав, потім повернувся до мене.
— Оксано, пробач мені.
Я подивилася на нього. В його обличчі не було звичної розгубленої злості, яка швидко згасала. Було щось глибше — сором, болісне прозріння.
— Я дозволяв цьому відбуватися, — сказав він. — П’ять років. Я злився, казав собі, що наступного разу зупиню її, а потім знову мовчав або відступав. Я думав, що захищаю мир у родині, але насправді залишав тебе саму. Мені немає виправдання.
— Назаре…
— Ні, дай сказати. Я люблю тебе. І мав поводитися як чоловік, а не як син, який чекає дозволу матері на власне життя. Якщо вона ще раз дозволить собі бодай слово проти тебе, ми підемо. Не колись. Не після розмов. Одразу. Я готовий зняти житло, піти з фірми батька, почати все заново, якщо треба.
Я слухала й не знала, чи вірити. У мені було надто багато болю, щоб одна обіцянка могла все виправити. Але вперше я бачила: він вимовляє це не для того, щоб заспокоїти мене на вечір, а тому, що сам побачив себе збоку й жахнувся.
— Я не знаю, чи зможу пробачити швидко, — сказала я.
— Я не прошу швидко. Я прошу шанс довести.
Я кивнула. Не як згоду на все. Як визнання, що почула.
Ближче до кінця вечора до нас підійшла Лідія Романівна. Вона мала вигляд так, ніби за кілька годин постаріла. Макіяж поплив, губи зблідли, рухи стали обережними. За нею йшов Руслан Петрович, похмурий і мовчазний.
— Оксано, — сказала вона хрипко. — Мені треба поговорити. З тобою і з твоєю матір’ю.
Мені хотілося відмовити. Просто відвернутися й піти. Але мама, помітивши нас, сама підійшла із зали.
Ми вийшли до холу. Там було прохолодніше, тихіше. Крізь скляні двері виднілися вогні парковки й темне небо.
Лідія Романівна довго мовчала. Потім підвела очі на маму.
— Я не знала, хто ви, — сказала вона. — Справді не знала.
Мама дивилася на неї спокійно.
— І це щось змінює?
