— Здогадувалася. По твоєму голосу. По тому, як ти казала «все нормально» надто швидко. Але чекала, коли ти сама скажеш. Напевно, теж помилялася.
Таксі повезло нас у центр. Дорогою мама розповідала все, чого я не знала. Як ночами після шкільних зошитів сиділа над розрахунками. Як уперше ввійшла до занедбаного цеху й злякалася масштабу роботи. Як кілька людей відмовилися навіть слухати її, бо не вірили в «вчительку з виробничими фантазіями». Як вона однаково шукала фахівців, консультувалася, вчилася говорити з інвесторами. Як перший час поєднувала школу й підприємство, спала по кілька годин і однаково вранці йшла до дітей, бо не могла кинути клас посеред року.
— Перші три роки були найважчі, — сказала вона, дивлячись у вікно. — Я іноді думала, що не витримаю. Але потім з’явилося перше велике замовлення. Потім друге. Потім стало ясно, що проєкт живе.
— А я приїжджала до тебе й нічого не помічала.
— Я старалася, щоб наші зустрічі залишалися нашими. Не переговорами, не звітами, не діловими дзвінками. Ти приїжджала додому до мами, а не до директорки компанії.
Вона оселилася в дорогому п’ятизірковому готелі. Коли ми ввійшли до номера, я знову відчула дивне запаморочення: простора вітальня, м’яке світло, великі вікна, квіти на столі. Мама зняла жакет, акуратно повісила його на спинку крісла і раптом стала колишньою — моєю мамою, яка поправляє мені пасмо, що вибилося, і питає, чи не хочу я чаю.
Ми сиділи на дивані майже до ночі. Я поклала голову їй на плече, як колись у дитинстві, коли боялася контрольних чи грози.
— Що мені тепер робити? — спитала я.
— А чого хочеш ти?
— Я люблю Назара. Але я втомилася жити так, ніби весь час маю доводити, що гідна місця поруч із ним.
— Ти не маєш доводити очевидне. Ні йому, ні його матері, ні будь-кому іншому.
— Він сьогодні казав, що зміниться.
— Можливо, казав щиро. Дай йому шанс, якщо серце просить. Але один. Не нескінченну низку обіцянок. Людина змінюється вчинками, а не словами після скандалу.
Я мовчала. Усередині було боляче, але вперше за довгий час цей біль не здавався безвихідним. У мене був тил. Не тому, що мама виявилася багатою й успішною. А тому, що вона стояла поруч і не дозволяла мені вважати приниження нормою.
Наступного ранку Назар приїхав до готелю. Він приніс два букети: один мені, один мамі. Мав він вигляд змучений, ніби справді не спав усю ніч. Ми спустилися до невеликого кафе при готелі й сіли біля вікна.
— Я говорив із батьком, — почав він. — І з матір’ю. Сказав їм, що ми з’їжджаємо з квартири, яку вони нам купили.
Я підвела очі.
— Що?
— Я вже знайшов житло. Невелике, поки що однокімнатне, але в нормальному районі. Договір можна підписати сьогодні. Я хочу, щоб у нас було своє місце, куди ніхто не зможе приходити, командувати, оцінювати тебе й вирішувати, як нам жити.
— А робота?
— Я залишуся у фірмі тільки якщо батько погодиться відокремити робоче від сімейного. Якщо ні — піду. Я всю ніч думав і зрозумів, що надто довго плутав вдячність батькам з обов’язком підкорятися.
Мама уважно слухала, не перебиваючи.
— І що сказала Лідія Романівна? — спитала я.
— Спочатку кричала. Потім плакала. Потім батько сказав їй, що через учорашнє в нього серйозні репутаційні проблеми. Олег Семенович прямо дав зрозуміти, що не очікував побачити таку поведінку в нашій родині. Для батька це прозвучало сильніше за будь-яку мораль.
Назар стиснув чашку пальцями…
