— Я сказав матері, що спілкуватимуся з нею лише за однієї умови: вона приносить тобі особисті вибачення і більше ніколи не говорить із тобою зверхньо. Один зрив — і я припиняю контакти.
Мама нарешті заговорила:
— Назаре, я бачу, що тобі соромно. Але запам’ятай: якщо моя донька знову опиниться сама проти вашої сімейної жорстокості, я не стану вмовляти її терпіти. У неї буде робота, житло, підтримка і можливість піти без страху.
— Я розумію, — сказав він. — І не хочу, щоб вона залишалася зі мною зі страху. Я хочу заслужити її довіру заново.
Я дивилася на нього й бачила не героя, який одним вчинком виправив усе минуле. Бачила людину, яка нарешті зробила перший справжній крок. Цього було недостатньо для прощення, але достатньо, щоб не зачинити двері одразу.
За тиждень ми переїхали.
Квартира справді була маленька. Вузький передпокій, світла кімната, кухня, де вдвох було затісно, старий, але чистий під’їзд. Зате там не було ключів у Лідії Романівни, не було її смаку в кожній деталі, не було відчуття, що ми живемо в чужому подарунку, за який маємо розплачуватися слухняністю.
Першого вечора ми сиділи на підлозі серед коробок і їли доставлену їжу з контейнерів. Назар раптом розсміявся.
— У нас навіть столу немає.
— Зате є тиша, — сказала я.
І ця тиша була прекрасною.
Лідія Романівна намагалася телефонувати майже щодня. Назар відповідав коротко. Потім перестав брати слухавку, якщо вона починала розмову з претензій. За місяць вона погодилася зустрітися.
Ми вибрали нейтральне кафе. Вона прийшла без звичного блиску, у простій строгій сукні, зі втомленим обличчям. Сіла навпроти мене й довго дивилася на чашку.
— Оксано, — сказала вона нарешті, — я прийшла просити пробачення. Не формально. Не тому, що так велів Назар чи Руслан. Я поводилася огидно. Я принижувала тебе й думала, що маю на це право. Мені соромно.
Я мовчала. Мені хотілося сказати багато різких слів, але я розуміла, що вони не принесуть полегшення. Вона й так знала.
— Я не обіцяю, що відразу забуду все, — сказала я. — Але у вас буде один шанс.
Лідія Романівна кивнула.
— Я розумію…
