Шлях виявився довгим і важким. Родина жила скромно: батько працював на залізниці, мати викладала молодшим дітям. На репетиторів грошей не було, тому Мирон готувався сам, брав підручники в бібліотеці, переписував конспекти ночами й повторював формули вголос, щоб не заснути. У шістнадцять влаштувався санітаром у ту саму лікарню, де колись не встигли врятувати сестру. Мив підлогу, возив пацієнтів, переносив важкі папки з історіями хвороби й жадібно слухав, коли лікарі обговорювали випадки.
Старий завідувач хірургічного відділення, суворий і мовчазний чоловік, одного разу помітив, що хлопчина після зміни не йде додому, а стоїть біля дверей ординаторської, ловлячи кожне слово. Спершу проганяв, потім почав пояснювати. Як читати знімок. Як не пропустити гострий живіт. Як відрізнити біль, який можна спостерігати, від болю, який треба різати. Для Мирона ці уроки були важливіші за будь-які шкільні нагороди.
В інституті він учився з тією самою впертістю. Підробляв, спав по кілька годин, рідко ходив на студентські зустрічі й не вмів відпочивати без відчуття провини. До закінчення ординатури про нього говорили як про молодого хірурга з рідкісною витримкою. До міської лікарні його взяли охоче: там цінували людей, здатних думати швидко й працювати точно.
З роботою виходило. З особистим життям — ні.
У чотирнадцять Мирон тяжко перехворів на свинку. Тоді хвороба минула, температура спала, і всі вирішили, що небезпека позаду. Про наслідки він дізнався лише багато років потому, коли вони з Мариною, його нареченою, почали всерйоз говорити про дитину. Обстеження спершу здавалися формальністю перед майбутньою сім’єю, але саме в цій формальності й ховався вирок. У Марини все було гаразд. У нього — майже повна відсутність сперматозоїдів в аналізі. Додаткова діагностика пов’язала це з перенесеним у дитинстві ускладненням.
Марина спершу трималася. Казала, що є варіанти, що медицина не стоїть на місці, що можна подумати про всиновлення. Вони ходили до фахівців, обговорювали донорські програми, намагалися зберігати видимість спільного шляху. А потім одного вечора вона прийшла додому раніше, ніж звичайно, сіла навпроти нього за кухонний стіл і сказала, що не зможе.
Не зможе жити з думкою, що в них ніколи не буде спільної дитини. Не зможе пояснювати батькам, чому весілля відкладається. Не зможе будувати майбутнє на компромісі, який від самого початку здається їй втратою.
Вона збирала речі тиждень. Поїхала до матері в інше місто. Пізніше Мирон дізнався, що вона вийшла заміж за колегу — людину без діагнозів, без складної медичної історії, без тієї порожнечі, яку вона не захотіла ділити з ним.
Після цього Мирон став схожим на зашиту рану: зовні чисто, всередині тягне при кожному русі. Він працював більше за всіх, брав зайві чергування, оперував так, ніби кожним урятованим життям намагався відкупитися від того, яке втратив у дитинстві. До тридцяти двох років він вважався одним із найсильніших хірургів лікарні. І був людиною, яка поверталася вечорами в квартиру, де тиша стояла щільніше за меблі.
Іноді він ловив себе на дивній звичці: відчиняв двері, вмикав світло в передпокої й на кілька секунд завмирав, ніби там міг хтось озватися. Але озивалися тільки холодильник, труби за стіною та власна втома. Він не скаржився матері, не казав друзям, що самотність після важкого чергування відчувається майже фізично. Просто знімав халат, мовчки їв розігріту вечерю й рано-вранці знову йшов туди, де принаймні чужий біль мав ясну назву…
