О восьмій ранку, так і не пішовши додому після нічної операції, він перед обходом зазирнув до палати жінки, привезеної з вулиці. Тепер вона виглядала інакше. Медсестри встигли її відмити, переодягти в лікарняну сорочку, розчесати волосся й заплести його в слабку косу. Обличчя лишалося змарнілим, але в темних очах уже з’явилася свідомість — ясна, уважна, насторожливо спокійна.
— Добрий день, лікарю, — сказала вона низьким хриплуватим голосом. — Це ви мене вночі різали?
— Я, — відповів Мирон, відкриваючи історію хвороби. — Мене звати Мирон Андрійович. Як біль? Терпимий?
— Терпимий. Мені бувало гірше й без наркозу.
Він підвів погляд. Жінка дивилася на нього не як пацієнтка на лікаря, а так, ніби вивчала не обличчя, а те, що за ним ховається.
— Мене Зоряною звати, — сказала вона. — Дякую, що не залишили мене в коридорі. Я чула, як вони говорили, хоч і була між світлом і темрявою.
— Це моя робота.
— Ні, лікарю. Робота — це коли за розкладом і за зарплату. А ти інакше зробив. У тебе руки для добра, а дім порожній. Холодно там, правда?
Мирон повільно закрив папку. Слова зачепили надто влучно, і від того стало неприємно.
— Давайте не будемо про моє особисте життя. Вам потрібні спокій, спостереження і контроль аналізів.
Зоряна трохи підвелася на подушках, ніби біль у животі був для неї не приводом замовкнути, а лише незручністю.
— Тобі лікарі сказали, що дітей не буде. Я бачу це, не питай як. Тільки лікарі знають не все. Будуть у тебе діти, лікарю. Не одна. Просто дорога до них іде не через кабінет із білими стінами, а через маленьку крамницю в старому районі.
Усередині в нього все стиснулося. Він звик до діагнозів, до прямих слів, до чужого відчаю, але не до того, що незнайома жінка без імені, без документів і без права лізе в найболючіше місце його життя.
— Зоряно, — промовив він сухо, — я вдячний за ваші слова, але мені час на обхід.
— Завтра підеш через старий район, — вела далі вона, ніби не почула. — Знайдеш церкву з білою дзвіницею, а поруч крамницю, де продають трави й заварюють збори. Спитай чай для серця й крові. Бабусин збір. Пий уранці, як тобі скажуть. І дивися уважно на жінку, яка подасть тобі мішечок. У неї біль схожий на твій. Поодинці ви обоє вважатимете себе зламаними. Разом — перейдете через це…
Вона відкинулася на подушки й заплющила очі, ніби сказала все, що мала сказати. Мирон вийшов із палати з відчуттям, що йому в руки дали не пораду, а дивний ключ від дверей, яких не повинно існувати. Він не вірив у пророцтва. Надто довго жив серед аналізів, протоколів і знімків. І все ж, ідучи коридором, упіймав себе на тому, що намагається згадати, де в старому районі стоїть церква з білою дзвіницею…
