— Ти моє диво. Я знайшов тебе не випадково.
Вона усміхалася, тулилася до нього й вірила. Не відразу, не без озирання, але вірила дедалі міцніше.
Галина Миронівна прожила довго. Вона встигла няньчити онуків, потім тішитися правнуками, все так само бурчала, коли Назар забував шарф, і все так само називала Ярину своєю дівчинкою. Перед самим відходом вона покликала невістку ближче й прошепотіла:
— Я з першого дня знала, що ти прийдеш не просто так. Ти нас урятувала, Яринко.
На похороні Ярина плакала спокійно й світло. Ці сльози вже не були сльозами сироти, якій страшно лишитися самій. У них була вдячність — за дім, за материнську долоню, за казку про царівну босоніж, яку одного разу розповіли брудній, голодній дівчині біля теплого вікна…
На могилі Галини Миронівни Ярина посадила троянди. Червоні, глибокі, живі. Такі самі, як любов, якої її навчили в цьому домі.
Царівна без черевичків таки знайшла своє королівство. Не із золота, не з мармуру і не з чужого захоплення. Воно трималося на довірі, теплому світлі у вікні, дитячому сміхові, руці, простягнутій у найтемніший вечір, і любові, яка прийшла тихо, але залишилася назавжди.
