За рік у них народилися двійнята — дівчинка й хлопчик. Назар тримав дітей на руках і плакав, не соромлячись сліз. Ярина дивилася на нього з ліжка, втомлена, щаслива, і думала, що колись вважала сльози слабкістю. Тепер вона знала: інколи так говорить любов, коли слів бракує.
Галина Миронівна приїхала до пологового відділення наступного дня. Привезла маленькі в’язані чепчики й пінетки, які готувала заздалегідь, хоч уголос нікому не зізнавалася.
— Я все боялася, що не дочекаюся онуків, — сказала вона, дивлячись на крихітні личка. — А от дочекалася. Дякую тобі, Ярино.
— Це вам дякую, — відповіла та, дбайливо накриваючи руку свекрухи своєю долонею. — Ви навчили мене бути мамою. Я ж не знала, як це робиться.
Дітей назвали Софією і Марком — на честь рідних людей із родини Назара, про яких у домі завжди говорили з теплом. Ярина вела господарство, ростила дітей, допомагала Галині Миронівні й ніколи не дозволяла собі забути, з чого почалося її нове життя.
Іноді, коли Назар був зайнятий, а діти спали, вона виходила з дому й ішла до тих самих сміттєвих баків у старому районі. Не по пляшки. Просто постояти на відстані й подивитися на місце, де її доля розділилася на дві частини. Там, серед бруду, скла й холодного світла, вона колись перестала чекати дива. І саме там воно її знайшло.
Вона вчила дітей не відвертатися від чужої біди. Не соромитися простягнути руку тому, хто має вигляд загубленого. Не думати, що брудний одяг означає брудну душу. Бо іноді людині потрібна не милість згори, а один чесний шанс, даний вчасно.
Назар щовечора казав їй перед сном:
