Валентина Романівна затулила рота долонею. Ірина тихо видихнула, ніби весь цей час тримала повітря в собі.
— Навіщо? — спитав Степан Ярославович.
— На приставку. Ти сказав, що купиш тільки на свята, а я хотів зараз. У хлопців уже є. Я думав… я думав, ніхто не дізнається. А потім Валентина Романівна сказала, що це Савчук, і я…
Він не договорив.
Батько підвівся. Обличчя в нього налилося червоним.
— Ти вкрав гроші у вчительки й мовчав, поки цькували іншу дівчинку?
Назар стояв, не підводячи очей.
Степан Ярославович різко вдарив його по щоці. Не зі злістю заради видовища, а як людина, в якій одночасно вибухнули сором, лють і безсилля. Назар схопився за обличчя.
— Ти осоромив себе, — сказав батько глухо. — І мене. Мій син виявився злодієм.
Він повернувся до нас з Іриною. Голос у нього вже тремтів інакше.
— Пробачте. Я не знав. Гроші я поверну негайно. І зроблю все, що має зробити батько в такій ситуації.
Я кивнув. Слова давалися важко: у мені ще стояв образ Міли біля дошки.
Тепер усі погляди звернулися до Валентини Романівни. Вона сиділа нерухомо, вчепившись у сумочку.
— Валентино Романівно, — сказав директор, — ви звинуватили невинну дитину. Провели публічний обшук. Розповідали класу про її вину. Погрожували батькам. Як ви це поясните?
— Я… — вона ковтнула. — Я виходила з обставин. У класі була вона. Це виглядало очевидним.
— Очевидним? — я не витримав. — Ви навіть не спробували перевірити. Ви вирішили, що винна моя донька, бо ми не з тих родин, яким ви звикли усміхатися. Ви говорили їй про нашу квартиру, роботу дружини, про те, що бідні не можуть втриматися перед грошима. Ви принизили її не помилкою, а своїм презирством.
— Я такого не казала, — вичавила вона.
— Казали. Міла переказала мені кожне слово. І вона не вміє вигадувати таку гидоту.
Валентина Романівна спробувала підвестися.
— Мені треба піти.
— Сядьте, — холодно сказав Віктор Павлович. — Розмова не закінчена.
Вона повільно опустилася назад.
— Ваші дії, — продовжив директор, — це не педагогічна помилка. Це цькування, наклеп і тиск на родину. Я зобов’язаний передати матеріали до комісії з етики. Після такого залишатися класною керівницею ви не зможете. Найімовірніше, постане питання і про вашу подальшу роботу.
— Двадцять один рік, — прошепотіла вона. — Я двадцять один рік віддала школі.
— Стаж не дає права ламати дитину, — відповів директор.
Вона подивилася на мене. І в ту мить я побачив не каяття. Не біль від власної помилки. У її очах майнула зла, майже дитяча образа людини, в якої відібрали звичне право бути суддею. Але потім вона побачила моє обличчя і, мабуть, зрозуміла, що я не відступлю.
— Я вибачуся, — сказала вона глухо.
— Перед Мілою, — уточнив я. — Перед усім класом. Там, де ви назвали її злодійкою, там і скажете правду.
Степан Ярославович кивнув.
— І мій син теж вибачиться. Усі мають знати, хто зробив це насправді…
