Життя без прикрасНаступного дня Валентина Романівна увійшла до 8Б не так, як зазвичай. Не швидкою ходою господині класу, не з журналом під пахвою і не з владним поглядом. Вона зупинилася біля столу, поклала долоні на край і кілька секунд мовчала.
Міла сиділа за своєю партою. Я стояв у коридорі біля прочинених дверей. Директор дозволив мені бути присутнім, але я не хотів заходити всередину. Це мало статися перед тими, хто бачив її приниження.
— Діти, — голос у вчительки був тихий, незвично хрипкий. — Минулого тижня в мене зникли гроші. Я звинуватила Мілу Савчук. Я була неправа. Міла нічого не брала. Її вина не підтвердилася, бо її не було. Я прошу в неї вибачення.
Клас мовчав. Хтось опустив очі. Хтось дивився на Мілу, але вже не з цікавістю, а з ніяковістю.
— Справжній винуватець — Назар Поліщук. Це встановлено за записом із камери. Назаре, встань.
Він підвівся повільно. Щока в нього ще була трохи припухла. Вигляд у нього був розгублений, як у хлопчиська, який тільки тепер зрозумів, що сховатися за чужою спиною більше не можна.
— Вибачся, — сказала Валентина Романівна.
— Пробачте, — пробурмотів він. — Міло, пробач. Я не мав мовчати.
Міла подивилася на нього. Я бачив лише її профіль, але помітив, як вона глибоко вдихнула.
— Гаразд, — сказала вона тихо.
Вона не була зобов’язана пробачати його відразу. Не була зобов’язана взагалі. Але їй хотілося закінчити цей кошмар хоча б на словах.
— Назар переводиться до іншого навчального закладу, — додала вчителька. — Таке рішення ухвалили його батьки. Урок закінчено.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.