Наступного вечора в директорському кабінеті було тісно від мовчання. Ми з Іриною сиділи біля стіни. Валентина Романівна влаштувалася ближче до столу й майже не дивилася в наш бік. Поруч стояв Назар, блідий, але поки що ще тримався. Його батько, Степан Ярославович Поліщук, кремезний чоловік у дорогому костюмі, схрестив руки на грудях. З його обличчя було видно: він звик приходити туди, де з ним рахуються.
— Я не розумію, навіщо нас усіх викликали, — першою сказала Валентина Романівна. — Ситуація ясна. Дівчинка вкрала гроші, батьки відмовляються повернути, я збиралася подати заяву.
— Не поспішаймо, — стомлено промовив директор. — Кирило Денисович повідомив, що отримав запис із камери.
Степан Ярославович повернувся до мене.
— А мій син тут до чого?
— Зараз побачите.
Я підключив ноутбук. Більше ніхто не говорив. На екрані знову з’явився сірий шкільний коридор.
— Ось клас виходить після уроків, — сказав я. — Ось Міла йде мити відро. Ось Валентина Романівна йде нагору. Ось Міла виносить сміття. Ось вона йде додому.
— І що? — сухо спитала Валентина Романівна. — Це нічого не змінює.
— Змінює. Дивіться далі.
За кілька секунд на записі з’явився Назар. Він озирнувся, підійшов до дверей, подивився у скло й увійшов до кабінету.
Ірина поруч зі мною затримала подих. Валентина Романівна різко випросталася. Батько Назара нахилився до екрана, ніби хотів наблизитися до правди й водночас відштовхнути її.
Запис дійшов до моменту, де Назар виходить із класу й ховає руку в кишеню. Ще за кілька хвилин у кадрі з’явилася Валентина Романівна й увійшла до кабінету. Лише тоді я поставив відео на паузу.
— Це ваш син, Степане Ярославовичу. Він увійшов до кабінету після того, як Міла пішла, і пробув там близько двох хвилин. Валентина Романівна повернулася вже після нього.
У кабінеті стало так тихо, що чути було, як гуде ноутбук.
— Назаре, — батько говорив неголосно, але кожне слово падало важко. — Це правда?
Хлопець мовчав.
— Я спитав: це правда?
Назар опустив голову. Плечі в нього відразу стали вужчими, обличчя втратило колишню зухвалість.
— Я не хотів, — пробурмотів він.
— Ти взяв гроші?
— Так…
