Наступного дня рівно в призначений час я сидів у кабінеті директора. Віктор Павлович виявився літнім, утомленим чоловіком в окулярах. Він не перебивав, поки я розповідав: про звинувачення, про публічний обшук, про погрози, про розмову в кабінеті. Обличчя в нього ставало дедалі напруженішим, але, коли я закінчив, він усе одно промовив обережно:
— Валентина Романівна досвідчений педагог. Вона не стала б звинувачувати ученицю зовсім без причини.
— Причина в неї одна: Міла була черговою. Це не доказ.
— Формально ситуація виглядає так, що в класі справді залишалася одна дитина.
— Формально, — повторив я. — Тому я прошу перевірити записи з камер. Не в класі, якщо там їх немає. Хоча б коридор. Треба зрозуміти, хто заходив і виходив.
Директор стомлено зняв окуляри.
— Наскільки мені відомо, камери давно несправні.
— Дозвольте спеціалістам подивитися сервер. Я сам оплачу перевірку, якщо буде потрібно. У мене є контакт обслуговувальної фірми.
Він насупився.
— Валентина Романівна може сприйняти це як недовіру.
— А моя донька вже сприйняла публічне приниження як кінець свого шкільного життя. Якщо вона невинна, справжній злодій залишиться поруч з іншими дітьми. І зможе зробити те саме знову.
Ці слова на нього подіяли. Віктор Павлович довго дивився на чистий аркуш перед собою, потім зітхнув і взяв ручку.
— Я дам дозвіл на перегляд архіву лише за потрібний день і лише по коридорних камерах. Якщо там нічого не знайдеться, я вважатиму питання вичерпаним.
— Домовилися.
З листом на бланку школи я відразу поїхав до фірми. Мене провели в невелику кімнату, де стояли сервери й пахло гарячим пластиком. Спеціаліст відкрив архів за п’ятницю. Камери в кабінетах справді не давали зображення. Але коридорні — працювали. І запис зберігся.
Я попросив відкрити камеру навпроти кабінету, де навчався 8Б.
На екрані з’явився коридор. Трохи розмитий, сіруватий, але цілком розбірливий. Ми перемотали до кінця уроків.
Чотирнадцять тридцять п’ять. Із класу висипають діти: шумлять, сміються, штовхаються плечима, розходяться до сходів. Чотирнадцять сорок дві. Міла виходить із відром і ганчіркою, іде в бік туалету, повертається. Чотирнадцять п’ятдесят. Валентина Романівна залишає кабінет і піднімається нагору. Чотирнадцять п’ятдесят одна. Міла виносить пакет зі сміттям, доходить до бака в кінці коридору, кидає пакет і повертається. П’ятнадцять нуль три. Донька виходить уже з рюкзаком, зачиняє двері й іде до виходу.
П’ятнадцять нуль чотири. Коридор порожніє; Валентини Романівни в кадрі все ще немає.
Я дивився на екран і відчував, як у грудях уперше за ці дні з’являється повітря. Камера не показувала, що відбувалося всередині, але маршрут Міли був видний ясно: відро, сміття, вихід. Вона не метушилася, не ховалася, не поверталася нишком. Нічого.
Я вже хотів попросити зберегти цей фрагмент, коли спеціаліст сказав:
— Зачекайте. Дивіться далі.
П’ятнадцять одинадцять. Із-за повороту з’явився хлопець у темній фірмовій толстовці. Високий, спортивний, упевнений у ході. Він зупинився біля дверей 8Б, озирнувся в обидва боки, нахилився до маленького скла, перевірив, чи порожньо всередині. Потім відчинив двері й увійшов.
Дві хвилини на екрані нічого не відбувалося.
П’ятнадцять тринадцять. Хлопець вийшов, знову озирнувся і швидким кроком пішов до сходів. Права рука була затиснута в кишені толстовки так, ніби він щось тримав.
П’ятнадцять шістнадцять. У коридорі знову з’явилася Валентина Романівна. Вона повернулася до кабінету й увійшла всередину.
— Збільште обличчя, — попросив я.
Зображення стало зернистим, але сумнівів не лишилося. Це був Назар Поліщук. Той самий, що напередодні сміявся найголосніше й питав, чи не вкраде Міла чужі речі.
Мені скопіювали запис із запасом у часі — від виходу класу до моменту, коли Валентина Романівна зайшла назад. Я тримав флешку в долоні, наче це був не шматок пластику, а вагомий предмет, здатний повернути доньці ім’я. Але разом із полегшенням прийшла обережність. Якщо показати запис лише Валентині Романівні, вона може все заперечувати. Якщо тільки директорові — історія може розчинитися в закритих розмовах. Мені потрібні були свідки. Потрібна була правда, вимовлена при тих, хто зобов’язаний був її почути.
Я зателефонував Віктору Павловичу й сказав, що запис є.
— Що саме там? — спитав він.
— Важливий фрагмент. Прошу зібрати зустріч: ви, Валентина Романівна, я з дружиною, Назар Поліщук і його батько.
— Поліщук? До чого тут Назар?
— Побачите. Це не можна вирішувати кулуарно.
Директор помовчав. Потім відповів:
— Завтра о п’ятій. Але якщо ви помиляєтеся, наслідки будуть серйозні.
— Я не помиляюся…
